Сертифікати

Дистанційне навчання ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

Зарубіжна література 6 кл

Тема: "Байка як літературний жанр, її характерні ознаки, особливості художньої будови, повчальний зміст"

Що називається байкою, і які її головні ознаки ? Байка - це невелике, здебільшого віршоване оповідання повчального її героями якого виступають звірі, люди, рослини чи предмети. Провідна думка називається мораллю. Вона може знаходитись як на початку, так і в кінці речення. Обов’язковим для байки є використання алегорії, сатири, іронії. Алегорія з грецької означає «інакомовлення» - це такий художній прийом полягає в зображенні одних явищ чи образів через інші. Сатира - різке виявлення людського життя, поєднане з гострим висміюванням, іронія - прихована смішка. Байці притаманні стислість і повчальність. У ній здебільшого відомі тафори. Мова байки проста, близька до розмовної. Метою байки є висміювання людських вад, недоліків суспільства з тим, шоб виправити чи викорінити їх.

   Кого вважають засновником байки ? Засновником байки вважають легендарного давньогрецького байкаря Езопа у VI ст. до н. е. на острові Самосі. Все життя Езоп провів у рабстві. Його байки спочатку поширювалися усно, а згодом їх почали збирати в рукописці, йому приписують збірку байок, яка налічує понад 400 творів, найвідоміших байкарів світу. Які їхні твори ви знаєте? Переспівувачами Езопових байок були Федр, Бабрій, Крилов. Серед їхніх творів багато байок з однаковими назвами «Лисиця і виноград», «Жаба і Віл», «Лисиця і Ворон» та інші. Сюжет, ідея байки залишаються езопівськими, автори вдосконалювали своє власне бачення. Чому автори не змінювали саму назву байки? Ви вважаєте, чого ми можемо навчитися в Езопа ? В байках Езопа, римському поетові Федру належать такі рядки: В Езопа вчіться, добрі люди! Для того байка коле під ребро, щоб виправлять людські заблуди і похвалять красу й добро,  думка байки І. А. Крилова «Вовк та Ягня»? І думка байки висловлена у перших рядках: У сильного безсилий винен завсігди: цих прикладів в історії ми досить знаєм.  Вовк відчуває себе хазяїном, бо був у тих місцях найсильнішим. Тому існує безліч причин, щоб звинуватити безсиле Ягня й виправдати свій учинок. 

Цими рисами характеру наділяє І. Крилов Вовка та Ягня? І байки І. Крилова жорстокий, грубий, лицемірний. Говорячи про нього, вживає слова, що передають характер Вовка: «бродив», «хоче поживиться», «голову тобі», «поволік». Вовк - впевнена у своїй силі та безкарності в його мові велика кількість окличних речень, лайливих слів. Ягня ж - безпорадне. Інтонації його благальні, жалібні: «якщо пресвітлий Вовк, «насмілюсь вам сказать», «та зглянься», «ах, чим же винен я?» Вважаєте, кому з героїв своєї байки «Вовк та Ягня» симпатизує автор?  чому мораль байки І. Кршюва «Квартет»? Байки І. Крилова «Квартет» висловлює Соловей: «Щоб буть музикою, потрібне тут уміння та трохи тонших би ушей, - їм одмовляє Соловей, - Тож як сідати - сварки марні, бо з вас музики незугарні». Дніпр байки засуджує людей, які беруться не до своєї справи.

 

Марина Іванівна Цвєтаєва "Книги в червоній палітурці"

https://www.youtube.com/watch?v=86MTBJ-i42Q

 Зарубіжна література 10 клас

МОРІС МЕТЕРЛІНК

(1862-1949)

             Бельгійський поет і драматург Моріс Метерлінк, лауреат Нобелівської премії (1912), залишив яскравий слід в історії європейської драматургії. Метерлінк, подібно до Ібсена чи Стріндберга, був справжнім першовідкривачем у царині "нової драми", визначним теоретиком і драматургом європейського символістського театру.
              М. Метерлінк народився і провів дитинство в бельгійському місті Генті. Згодом, за наполяганням батька, юнак їде до Парижа — вивчати право, і там захоплюється творчістю поетів-символістів. У 1,889 році Метерлінк випускає у світ збірку віршів "Теплиці" і першу свою п'єсу "Принцеса Мален". Рання драматургія Метерлінка базувалася на естетичній теорії, яку він виклав у книзі "Скарби смиренних" (1896), зокрема в есе "Трагічне щоденного життя". У ньому письменник виклав основні принципи символістської "нової драми", а також дав назву своєму театру — "театр статичний", або "театр мовчання".
                Полемізуючи з традиційним поглядом на природу трагічного як на вічний розлад між пристрастю й обов'язком, Метерлінк вбачає сутність трагічного в "трагізмі повсякденності", в "самому факті життя". Завдання драматурга — зображувати не виняткові події, де все вирішує випадок, а душевне життя людини, яка прагне до вищих сфер буття. Для спілкування з "вищою духовною сферою", як для істинного спілкування людей між собою, слід оволодіти мистецтвом мовчання, навчитися вступати в "нечутний", внутрішній діалог один із одним (принцип "другого діалогу" в "театрі мовчання"). Як і для інших творців "нової драми", внутрішня дія, яка розкриває стан душі, для Метерлінка важливіша за дію зовнішню, яка фіксує поведінку та вчинки людини.
                      У своїх п'єсах-казках Метерлінк говорить про явища буденності, про те, що сам він постійно називав трагізмом повсякденного життя. Матеріальні сили набувають у нього духовного змісту, перетворюються на фатум, а люди — на ляльок, маріонеток. Вони говорять нечіткою мовою, дерев'яніють у вимушеній нерухомості. Дія відбувається в умовному місці: якийсь замок, ліс, острів, берег моря, вулиця тощо. Немає й ознак часу, умовними є декорації, відсутні деталі побуту; можна сказати, що немає у драмі й самої дії. Персонажі стають уособленням настроїв і почуттів, символами страху, сподівань, передчуттів, безнадії, зневіри. Людина зробить порух — і це означає, що невидима рука смикнула маріонетку за ниточку.
                          На перший план виступають поняття підтексту і настрою. Г. Ібсен вже використовував ці елементи нової драматургічної техніки, але в нього вони стоять поряд із старими прийомами — відкритим діалогом, сповідальними монологами, гострими сюжетними перипетіями. Нові прийоми драматургічного письма Метерлінк відокремив, надавши їм абсолютного значення.
                        У Ібсена діалог болісно роздвоєний — люди в нього думають одне, а говорити повинні інше. Вони приховують від співрозмовника свої справжні почуття і наміри. Для Ібсена підтекст — ознака вимушеної нещирості людських стосунків. На словах герої репрезентують себе людьми благопристойними та щасливими; в підтексті ж прихована ганебна таємниця їхнього існування. У Метерлінка через підтекст, через настрій ми одержуємо доступ до істинного, духовно змістовного життя людини, оскільки воно спливає поза словами і всупереч їм.
 
   "Принцеса Мален" — перше значне досягнення символічного театру Метерлінка. Незабаром після цієї драми були написані дві одноактні п'єси "Непрошена" і "Сліпі" (1890), які утвердили славу драматурга нового напряму. Дія в них зведена до процесу очікування. Не випадково критики назвали їх "драмами очікування" — настільки точно вони відповідали програмним вимогам теорії "статичного театру". В обох п'єсах "непрошеною гостею" стає Смерть — одна з трансформацій невідворотної долі в театрі Метерлінка.
Мотив пасивного, "сліпого" очікування, де "сліпота" виявляється символом самосвідомості людства, звучить у п'єсі "Сліпі", яка викликає віддалені асоціації із відомою картиною П. Брейгеля. Кілька сліпих старих чоловіків і жінок, утворивши півколо, сидять у лісі й чекають свого проводиря, старого напівсліпого священика, який вивів їх із притулку на прогулянку і пішов, щоб принести хліба й води. Він довго не повертається, і вони не знають, що з ним сталося. До сліпих прибігає пес із притулку, який приводить їх до місця, де, застигнувши нерухомо, сидить мертвий священик. Чути шум кроків. Дитина однієї із сліпих жінок, яка спала в неї на колінах, прокидається з плачем. Хлопчика підіймають над головами, щоб він побачив, чиї це кроки чути поряд. Голос дитини зривається на крик. Сліпі просять про милосердя, але їм ніхто не відповідає.
У "Сліпих", як і в "Непрошеній", висловлений песимістичний погляд на людство, яке блукає в пошуках вищої мети, ніби натовп сліпих чоловіків і жінок у нічному лісі, і нічого не знаходить, крім Смерті, яка підстерігає всіх і кожного.
Цей же мотив варіюється і в наступних символістських п'єсах Метерлінка — "Смерть Тінтажіля", "Алладіна і Паломід", "Там, усередині", об'єднаних під спільною назвою "Маленькі драми для маріонеток" (1894). Ідея актора-ляльки, актора-маріонетки вказує на символістську природу театру Метерлінка. Через наочну метафору демонструється, що людина — лише слухняне знаряддя в руках фатуму.
Поступово погляди письменника на світ, на людину, її роль і становище в суспільстві змінюються. Утворах Метерлінка з'являються нові образи й теми. В одній із його маленьких драм "Смерть Тінтажіля" (1894) провідною, як і досі, є тема неминучої смерті, але поряд із нею присутня й інша — тема любові. Ігрена любить свого брата Тінтажіля і не боїться двобою зі Смертю, яку уособлює стара королева зі страшним обличчям. Любов Ігрени активна, її сила змушує Смерть першого разу відступити.
У п'єсах бельгійського драматурга часто виникає символічний образ важких залізних дверей, які створюють перешкоду й загрозу для людини. Люди в п'єсах Метерлінка розміщуються по цей чи по той бік дверей — одні ззовні, інші — "там, усередині", у звичному затишку або ж у темниці. У п'єсі "Там, усередині" двері розділяють мирну щасливу родину та старого чоловіка, який несе звістку про страшне нещастя. За "залізними дверима" закатовують маленького Тінтажіля. П'єса "Пелеас і Мелісанда" починається із вигуків: "Відчиніть двері! Відімкніть двері!". Тіль-тіль у "Синьому птахові" всупереч страхам рішуче відчиняє двері в палаці Ночі.
"Смерть Тінтажіля" — остання з п'єс Метерлінка, де долю героїв визначає фатум, вона завершує перший період його творчості.
Від 900-х років драматург відмовляється бачити в людині лише пасивне знаряддя в руках сліпої долі — і тим самим піддає глибокому сумніву свою концепцію символістського театру. Новий погляд на людину, яка кидає виклик долі, визріває в "любовних драмах" Метерлінка "Пелеас і Мелісанда", "Алладіна і Паломід" (1894), "Аглавена і Селізетта" (1896), "Аріана і Синя Борода" (1896), де всемогутня доля набуває форми всепоглинаючого почуття кохання. Яскрава особливість "любовних драм" Метерлінка — у зверненні до казкових сюжетів. Відкидаючи обставини історичного, соціального плану, драматург набуває можливості зосередитися на проблемах життя, смерті, кохання. Тому доволі закономірним є звернення Метерлінка до творчості братів Грімм і Ш. Перро.
Творчість Метерлінка в 1900-х роках багато в чому відрізняється від попереднього періоду. Його герої стають активними, творчими, здатними боротися за своє щастя і щастя інших.
Наступний етап творчості Метерлінка відкриває п'єса "Монна Ванна" (1902), у якій провідною стає тема самовідданої боротьби людини зі злими силами долі, які вона перемагає. У цій п'єсі знаходить відображення філософська концепція, сформульована Метерлінком у книзі "Таємний храм" (1902) — прагнення подолати містику й песимізм, оспівати життєву активність, жадобу пізнання. Страх перед таємничим, перед сліпою долею, яка найчастіше набуває форми смерті, здається йому тепер безплідним. Необхідно йти за тією істиною, яка "дозволяє зробити якомога більше добра і дає якомога більше надії". У центрі уваги драматурга, вважає тепер Метерлінк, повинна бути не проблема ставлення людини до вічності, долі, смерті, а проблема ставлення людини до інших людей, до суспільства.
Одним з найвизначніших досягнень драматургії М. Метерлінка стала п'єса-казка "Синій птах" (1908) — гімн життю, пізнанню, душевному здоров'ю, красі та шляхетності. Ця драма Метерлінка більшою мірою романтична, ніж символістська.
П'єса багата на фантастику, її головні герої з легкістю Переносяться в чарівний світ казкових образів. Персонажі, які оточують головних героїв,— Кіт у чоботях, Хлопчик-мізинчик, фея, пес в одязі лакея Попелюшки, Хліб у одязі Сиьої Бороди,— нагадують дійових осіб різних казок.
Головні герої п'єси — діти, брат і сестра Тільтіль і Мітіль, які вирушають за допомогою доброї феї Берілюни в довгу дорогу на пошуки Синього Птаха, який потрібен для хворої онуки феї. Чарівна зелена шапочка повинна допомагати дітям бачити те, що "вміщають у собі різні предмети, наприклад душу хліба, вина, перцю". За її допомогою можна переноситися в минуле і майбутнє. Пошуки Синього Птаха приводять героїв у палац феї Берилю-ни, у Країну Спогадів, Палац Ночі, Ліс, Цвинтар, Сади Блаженства і Царство Майбутнього. За цими казковими краями проглядає повсякдення з його клопотами. Кожна наступна картина п'єси розкриває специфічне бачення драматургом світу, його розуміння моральних обов'язків людей.
Разом із дітьми в далеку дорогу вирушають Душі Світла, Хліба, Цукру, Кішка, Пес, поруч з ними ми бачимо Душу Вогню, що з'явилася з багаття, Душу Води, Душу Годинника. Одні з цих істот є символами боягузтва, фальшу, улесливості, злодіянь, Інші — уособлюють добро. Так, Блаженства — це відображення самовдоволеного та тупого міщанства, а Душа Світла є символом пізнання нового. Одні з них з радістю відкриваються людині та готові прийти на допомогу, інші ж, наприклад Кішка й Ніч, намагаються перешкодити дітям упіймати Синього Птаха.
Наділяючи душами навколишній світ, Метерлінк використовує особливість дитячого світосприйняття бачити казку за найбуденнішими речами, бачити "невидиме життя предметів".
Країна Спогадів, куди потрапляють Тільтіль і Мітіль,— це країна тих, кого вже нема серед нас.

М.В.Гоголь "Мертві душі"

Образ Чичикова

Чичиков зовні акуратний, любить чистоту, одягнутий у хороший модний костюм, завжди старанно поголений, напарфумлений; завжди на ньому чиста білизна та модне вбрання «коричневих та червонуватих відтінків з іскрою» або «кольору наваринського диму з вогнем». Але зовнішня охайність, чистота Чичикова, разюче контрастує із внутрішнім брудом та непорядністю героя.

Образом Чичикова автор підкреслив типові риси хижака, негідника та накопичувача. В одинадцятій главі автор детально розповідає про життєвий шлях героя від народження до моменту, коли він зайнявся придбанням мертвих душ. Як формувався характер Чичикова? Які життєві інтереси, сформовані під впливом зовнішнього оточення, керували його поведінкою?

Ще в дитинстві батько учив його: «…найбільше догоджай учителям та начальникам… спілкуйся з тими, хто багатший, щоб у деяких випадках були тобі корисними, <…> а більше усього бережи копійку, ця річ найкорисніша у світі… Усе зробиш і проб’єш на світі копійкою». Ці поради батька лягли в основу взаємин Чичикова з людьми ще зі шкільних років. Ще в училищі він домігся доброго ставлення учителів, успішно накопичував гроші. Служба в різних закладах розвинула його природні дані — практичний розум, винахідливість, лицемірність, терпіння, уміння «зрозуміти дух начальника», відшукати слабке місце в душі людини та уміння впливати на неї з корисливих міркувань. Усі свої уміння Чичиков спрямував на досягнення бажаного збагачення. Він умів причарувати і губернське місто, і садиби. Чичиков уміє знайти підхід до будь-кого, чітко розрахувавши

кожен свій крок та пристосувавшись до характеру поміщика. Читач помічає різницю в манері його спілкування з кожним з поміщиків. Гоголь сатирично викриває свого героя «негідника», представника тих хижаків, яких немало з’явилось в 30-ті роки XIX ст., коли буржуазно-капіталістичні сили уже почали розвиватися в рамках феодально-кріпацького ладу.

 Образ Манілова

Образом Манілова відкривається галерея поміщиків. Він дещо нагадує Чичикова своєю «солодкою» охайністю та вишуканістю одягу і рухів. Його життя порожнє та нікчемне. Навіть імена своїм синам Манілов дає виняткові — Фемістоклюс та Алкід. Своє життя поміщик проводить у повній бездіяльності. Він відійшов від будь- якої праці, навіть нічого не читає. Своє безділля Манілов прикрашає безґрунтовними мріями та «прожектами», які не мають сенсу. Замість справжнього почуття в Манілова — «приємна посмішка», солодка люб’язність; замість думки — безглузді судження; замість діяльності — порожні мрії. Що стосується головної мети візиту Чичикова, Манілов навіть не знає, скільки в нього померло селян, і виявляє до цього цілковиту байдужість.

Образ Коробочки

Настасія Петрівна Коробочка перед нами постає пародією на людину, втіленням такої ж духовної порожнечі, як і Манілов. Дрібна поміщиця (володіє 80-ма душами), вона домовита хазяйка, але її світогляд вкрай обмежений. Автор підкреслює її тупість, неосвіченість, забобонність, потяг до наживи. Не завжди можна довіряти першим враженням. Чичикова вводить в оману зовнішня простота Коробочки, наївне патріархальне мовлення, які свідчать про те, що вона завжди мешкала в селі, серед селян, ніякої освіти не здобула, а в місті буває з єдиною метою: дізнатись про ціни на деякі товари. Чичиков називає Коробочку «дубиноголовою», але ця поміщиця не дурніша за нього; як і він, вона ні за що не проґавить свій зиск. Вона добре знає, що робиться в її господарстві, за яку ціну і які продукти продаються, скільки в неї кріпаків, кого як звуть і скільки коли померло.

Образ Ноздрьова

Тип «живого мерця» являє собою Ноздрьов. Це повна протилежність і Манілову, і Коробочці. У нього «нестримна жвавість та войовничість характеру». Він гуляка, пройдисвіт та брехун. Навіть не розуміючи суті афери Чичикова, він розпізнає в ньому пройдисвіта. Своє господарство Ноздрьов украй занедбав, відмінно утримується лише псарня, бо він полюбляє полювання.

Образ Собакевича

Собакевич — нова сходинка морального падіння людини. Він прихильник старих кріпосницьких форм ведення господарства, вороже ставиться до міста та просвітництва, палко прагне наживи. Жага до збагачення штовхає його на нечесні вчинки. Цей поміщик

уміє господарювати. Багатство надає йому впевненості у собі, робить незалежним у судженнях. Він добре знає, як розбагатіли інші поміщики і вищі чиновники в губернії і глибоко їх зневажає. Собакевич, окрім панщини, застосовує ще й грошово-оброчну систему. Кріпаки його помирають через нелюдські умови існування, бо він з ними поводиться жорстоко, незважаючи на їхні таланти і здібності. А селяни у нього справді талановиті: умілий каретник Михеєв, тесля Степан Пробка, цегельник Милушкін, швець Максим Телятников та інші. Прохання Чичикова продати «мертві душі» не дивує Собакевича, оскільки той переконаний, що гроші можна робити на всьому. Автор підкреслює широке узагальнююче значення цього образу.

Образ Плюшкіна

«Проріха на людстві», Плюшкін — повна протилежність Собакевичу. Він настільки втратив людську подобу, що Чичиков спочатку вважає його ключницею. Безперечно, він має статки, і чималі: понад тисячу душ кріпосних, повні комори усякого добра. Однак його надзвичайна скнарість перетворює багатство, зароблене для нього важкою працею кріпаків, на пил і гниль. Чи є щось дороге для нього в житті? Плюшкін забув, заради чого живе на світі. Його кріпаки страждають від скнарості господаря і «мруть, як мухи». За словами Собакевича, він усіх людей переморив голодом. Усе людяне померло в ньому; це в повному розумінні «мертва душа». У цього поміщика нема людських якостей, навіть батьківських. Речі для нього дорожчі, ніж люди, яких він вважає злодіями та шахраями. В образі Плюшкіна з особливою силою та сатиричною загостреністю втілено ганебне прагнення до накопичування за будь-яку ціну, породжене суспільством.

Не випадково Гоголь образом Плюшкіна завершує галерею поміщиків. Автор показує, що може статися з кожним із них. Гоголя ображає наруга над людиною як подобою Божою. Він говорить: «І до такого нікчемства, дріб’язковості, гидоти могла дійти людина? Могла так змінитися! І схоже це на правду? Все схоже на правду, все може статися з людиною…»

Зарубіжна література 

Ерік Вольф Сігел (1937-2010). «Історія одного кохання». Проблема любові й відданості, життя і смерті у творі.

https://www.ukrlib.com.ua

Результаты поиска

Все результаты

https://www.youtube.com/watch?v=oTsgnpRi0zM

     Епіграфи:

Кохання — це коли ні про що не шкодуєш

Ерік Сігел

Ми всі народжуємося для кохання, 

Це єдина мета, єдина суть

Людського існування

Бенджамін Дізраелі

    З давніх-давен людство намагається дати визначення почуттю любові, але донині воно залишається таємницею. Можливо, тому, що любов у кожного різна, своя, особиста... А може тому, що кож¬на людина бачить одне з облич кохання? Як розуміють кохання герої роману Еріка Вольфа Сігела «Історія одного кохання». Розповідь про зворушливе і трагічне кохання студента, сина мільйонера, до дочки бідного італійського емігранта повідав американський письменник Ерік Вольф Сігел. 

        

Цитати з твору 

 — «Гаразд» може означати й інше, скажімо: «Я всяке переживав — переживу й це»(Дженні про Філа);

— «Не порушуй одинадцятої з аповіді» (Філ «не цурайся батька свого»);

— «Батькову любов треба поважати, нею треба пишатися! Батькова любов — це особлива, рідкісна любов» ( Філ)

 — Коли ці дві душі устали на весь зріст,

Докупи їх звела якась мовчазна сила.

Зійшлись вони, і спалахнули вмить

Їх розпростерті крила (Дженні, сонет Елізабет Берретт-Браунінг, одруження);

— ...Я даю тобі руку!

Я даю своє кохання, цінніше за гроші,

Я даю всього себе перед олтарем і законом.

Чи даси мені себе? Чи підеш зі мною в дорогу?

Чи ми йтимемо поряд аж до краю й кінця? (Олівер, уривок з «Пісні відкритої дороги» Уолта Уїтмена, одруження);

 — «Кохання — це коли ні про що не шкодуєш» (Дженні);

—« І ще мені потрібен час…а часу ти мені не можеш дати» (Дженні);

— «За даних обставин мені не те що вирішувати, а й дихати не хотілося» (Олівер);

— «Я не те, що кохаю тебе… Я дуже, дуже тебе кохаю» (Дженні)

Проблеми,  які Ерік Сігел піднімає у романі. 

     «Проблема життя і смерті»

     «Проблема любові й відданості»

    «Стосунки  батьків та дітей»

     «Навчання та захоплення героїв».

Роман  Еріка Сігела «Історія одного кохання» надзвичайно легко читається. Автор  красиво провів читача через  декілька  років любові  та підтримки , взаєморозуміння, мінливих сварок. Дуже відверто. Головні герої часом дивно поводились, , називали друг друга не як закохані,  але головне, що їм добре разом. Вони познайомилися, закохалися, одружилися, почали жити разом. Мріяли про дітей, але життя розсудило інакше. Звичайна історія. Вічна як світ. Не сентиментальна, але настільки відверта, що нікого не залишає байдужим, хоча вперше побачила  світ без малого сорок років  тому, зовсім в іншу епоху. Історія двох закоханих читається на одному диханні, водоворот почуттів та емоцій миттєво поглинає, а неповторна  атмосфера твору виокремлює його серед інших творів і доводить до читачів провідні ідеї.

Тема : любов та відданість, життя та смерть.

Ідея: драматичність кохання, людяність.

Висновок Темі кохання автор приділяє значну увагу, адже саме в коханні найяскравіше виявляється сутність людини. 

Твір буде жити довго, тому що він про кохання – величне і красиве. Трагізм історії про кохання  стверджує його реальність, можливо, тому він сприймається у порівнянні із нашим сьогоденням зрозумілим і від того болючим. Сумна історія реальності. Мабуть, саме тому  надто успішною виявилася  книга.

Завдання

Написати відгук про прочитаний твір Еріка Сігела «Історія одного кохання». 

Гарпер Лі "Убити пересмішника" 

читати текст за посиланням  https://www.ukrlib.com.ua

              Ми живемо у складний і суперечливий час. У наші дні, з сучасними технологіями, віртуальною реальністю, комп`ютерними іграми, соціальними мережами та багатьма іншими розвагами читання книг не так популярно, як за минулих часів. Однак ніхто не стане заперечувати того факту, що книга може надавати неймовірний вплив на людей. Добре написана книга має унікальну здатність в буквальному сенсі затягувати читача в свій світ. Роман «Вбити пересмішника» американської письменниці Гарпер Лі, написаний у жанрі виховного роману. Твір дозволяє дорослим знову відчути себе дитиною і поглянути на світ широко відкритими, чесними, наївними очима малечі з промовистим прізвиськом Глазастик. Сюжет і персонажі засновані на спостереженнях автора за своєю сім’єю і сусідами. Роман наповнений теплом і гумором, але зачіпаються в ньому і такі серйозні теми, як насильство і расову нерівність, проблема входження молоді в дорослий світ, зіткнення із жорстокістю. 

Геній однієї книги

            Гарпер Лі народилася 28 квітня 1926 року в Монровіллі (Алабама), США в сім’ї юриста та домогосподарки. Була наймолодшою дитиною в родині із чотирьох дітей.    Навчалася в школі в Монровіллі, потім вступила до коледжа Гантінгтона в Монтгомері (1944-1945). Два семестри вивчала право в державному університеті Алабами (1945-1949). Один рік провела в Оксфордському університеті в Англії. Не закінчила навчання на юридичному факультеті. Проти волі батька поїхала до Нью-Йорка.    В 1950-х роках працювала в бюро авіаліній Eastern Air у НьюЙорку. Мріяла стати письменницею. Тут буде написаний єдиний роман, що принесе їй славу і популярність.   Гарпер Лі ніколи не була одружена, не мала дітей. Вона уникала публічності і відмовлялась давати інтерв'ю. З самого дитинства дружила з Труменом Капоте, відомим письменником. Шкільний приятель та сусід згодом стане прототипом Діла Гарріса, персонажа книги «Убити пересмішника».   В 1966 році президент США Ліндон Джонсон призначив Гарпер Лі національним радником у справах мистецтва. В 2005 році Лі отримала нагороду від Публічної бібліотеки Лос-Анджелеса за досягнення в літературі. А 21 травня 2006 року - почесний ступінь в Ноттердамському університеті. 6 листопада 2006 року удостоєна вищої цивільної нагороди США, Президентської медалі Свободи, яку вручав сам Джордж Буш-молодший. В 1960 році було видано роман «Убити пересмішника», після чого він зразу став бестселером. 1962 року цю книгу було відзначено Пулітцерівською премією. 7 3 лютого 2015 року Гарпер Лі оголосила, що у середині липня вийде її другий роман «Іди, вартового постав». Він є продовженням «Убити пересмішника», хоча і був написаний раніше. Майже 60 років роман чекав свого часу, щоб бути надрукованим. Ті самі герої, тільки старші на 20 років, нарешті розкриють таємниці, які так і лишилися за лаштунками «Пересмішника».Останні кілька років перед смертю письменниця жила в будинку для літніх людей неподалік дому, в якому виросла. 19 лютого 2016 року померла Гарпер Лі.Поховали її у штаті Алабама. 

Хто такий пересмішник?                                                                                                                   Пересмішники (англ. Mockingbird) — позатаксономічна група горобцеподібних птахів родини пересмішникових (Mimidae). Розповсюджені пересмішники у Південній та Північній Америці. Вони найбільш відомі своєю звичкою повторювати голосові сигнали інших птахів, часто дуже гучно та з частими повторами. За годину пересмішник може відтворити голоси до 55 птахів. До групи входить близько 17 видів птахів, що поділяються на 3 роди. Вони не формують монофілетичної групи: роди Mimusі Nesomimus досить споріднені, проте рід Melanotis більш відмінний, ймовірно вони являють собою базальні групи родини Mimidae. Невеликі довгохвості птахи, звичайно з короткими закругленими крильми. Дзьоб середньої довжини, сильний, злегка загнутий донизу. Більшість видів має скромне забарвлення — сіре, коричнювате, іноді з білими плямами на крилах і темними плямами або смугами на черевній стороні тіла. Бувають і більше яскраві (наприклад, сині) птахи. Довжина тіла від 20 до 30 см. Пересмішники будують щільне чашоподібне гніздо на кущах або деревах, звичайно не нижче 1 м і не вище 6 м над землею. Будують його обоє батьків протягом 3-4 днів. У повній кладці 3-6 зеленуватих з коричнево-червоними плямами яєць. Насиджує майже винятково самиця, самець може іноді її підміняти. Тривалість насиджування — 12-14 днів. Годують пташенят обоє батьків.У культурі  - Пересмішник є ключовим образом роману американської письменниці  Гарпер Лі «Убити и пересмішника»    У творі «Вбити пересмішника» переплітаються дві сюжетні лінії, а ще у ньому є дві об’єднані теми: толерантність і справедливість.                                       Толера́нтність (від лат. tolerantia — терпіння) — у загальному розумінні слова – ослаблення чи відсутність можливості реакції на який-небудь несприятливий чинник внаслідок зниження чутливості до його впливу. На індивідуальному рівні — це здатність сприймати без агресії думки, які відрізняються від власних, а також — особливості поведінки та способу життя інших. Терпимість до чужого способу життя, поведінки, звичаїв, почуттів, ідей, вірувань є умовою стабільності та єдності суспільств, особливо тих, які не є гомогенними ні у релігійному, ні в етнічному, ні в інших соціальних вимірах.                                             Справедливість — мораль та чеснота, вразливість як на суспільне добро, так і на суспільне зло. За Платоном, справедливість — це найвища чеснота, що утримує мужність, поміркованість та мудрість в повній рівновазі й гармонії («кожному своє»).

Паспорт твору Гарпер Лі «Вбити пересмішника» 

Назва твору  -     «Вбити пересмішника»                                                                                    Автор              -       Гарпер Лі                                                                                                            Рік видання -       1960 рік                                                                                                            Країна            -        Америка                                                                                                         Жанр             -        роман - виховання                                                                                          

Тема            -     важливою темою можна назвати виховання – у романі показаний справжній ідеальний батько, піднімаються складні теми расизму, нетолерантності суспільства. Неготовність людей прийняти тих, хто будь-чим відрізняється. Лицемірство, коли очевидні факти відкидаються з бажання зберегти мир звичним і зрозумілим; тема добра і зла, справедливості і несправедливості, тема людини і суспільства, відношення між батьками і дітьми, відношення дітей до оточуючих, віра в перемогу                                                                   Проблематика  -  Центральною проблемою твору є расова ієрархія та нетерпимість - виховання дітей в неповній сім’ї (батьком); - стосунки між братом і сестрою; - стосунки з іншими жителями містечка; расизм і упередження Соціальна нерівність; проблеми родини та виховання; проблема оточення, у якому ростуть діти; дискримінація; справедливість; толерантність, тема добра і зла, справедливості і несправедливості, тема людини і суспільства, відношення між батьками і дітьми, відношення дітей до оточуючих, віра в перемогу.                   Основні ідеї     -   всі люди створені вільними і рівними в правах, незважаючи на колір шкіри, а захищати принижених і ображених справа справжніх людей, яких не так уже й мало; Всі ми рівні! І треба поважати бажання, спосіб життя і розуміти тих людей, які здаються дивними на перший погляд і живуть не так як ми. 

Головні герої    -   Батько - адвокат Аттікус Фінч                                                                                                             Його діти школярі –Джем та ДжінЛуїза (Всевидько)                                                                      Ділл – товариш Джема та Джіни Луїзи                                                                                             Том Робінсон, якого захищає в суді Аттікус Сусід Артур Редлі ( «Страхолюд»)                             Дорослі та юні жителі містечка.

Композиція -  Книга складається з 31 глави і розділена на 2 частини

Елементи сюжету  -  Дві сюжетні лінії : Перша - навколо Артура Редлі (Страхолюда), котрий живе в розваленому будинку на одній вулиці з Фінчами і, за балачками оточуючих, є якимсь монстром. Діти бешкетують, всяко хочуть виманити Страхолюда . Несподівано Страхолюд відповідає їм взаємністю, даруючи їм невеличкі подарунки до тих пір, доки вони не потоваришують . Друга – про батька Всевидька і Джема, адвоката Аттікуса Фінче. Місцевий суддя призначає його захисником темношкірого чоловіка Тома Робінсона, якого звинуватили в згвалтуванні білої дівчини. Аттікус підозрює, що справу буде програно, але сміливо протистоїть труднощам, в якийсь момент героїчно стаючи між своїм клієнтом і натовпом людей.Художні особливості   -  Алегорія образу пересмішника в романі. Пересмішник уособлює саму ідею незайманості, цнотливості, а значить, правди. Убити пересмішника – значить вбити саму невинність

.Значення    -     Назва роману – «Убити пересмішника» – містить в собі надію на справедливе покарання негідника, що піддає сумніву цю основну ідею гуманізму і демократії.

Цитати з твору.

Як ви розумієте ці слова?                                                                                                                             "Щоб жити у злагоді з людьми, я перш за все маю жити у злагоді із самим собою."               "Якщо не вважаєш себе винним, не вибачайся..."                                                                         "Ти ніколи не зрозумієш людину, поки не подивишся на речі її очима... Поки не влізеш у її шкіру і не походиш в ній."                                                                                                                 "Що ж, якщо сніг насланий на нас як кара, мабуть, варто грішити."                                           "Якщо ти людина ввічлива, то розмовляй з іншими не про те, що цікаво тобі, а про те, що цікаво їм."                                                                                                                                             "Є в людині щось таке, що не підкоряється більшості, - це її совість."                                "...коли дитина щось питає, ради Бога, поясни їй. Не треба викручуватися. Діти це діти, вони швидше, ніж дорослі, помічають, коли ми починаємо ухилятися, це їх тільки збиває з пантелику."                                                                                                                                            "... це не образа, коли тебе називають словом, яке комусь здається образливим. Це тільки свідчить, яка жалюгідна душа у людини, що так каже."                                                         "Юристи, певно теж були колись дітьми."                                                                                    «…більшість людей хороші, коли їх зрозумієш»;                                                                           «…розумієш, дівчинко, це не образа, коли тебе називають словом, яке комусь здається образливим, це тільки свідчить, яка жалюгідна душа в людини, що так каже»;                          «…для того щоб жити по совісті з іншими людьми, я повинен жити в злагоді з власною совістю. Діяти по совісті не завжди означає погоджуватися з думкою більшості»;                         «…справжня мужність — це коли ти знаєш наперед, що не переможеш, а все одно борешся, борешся до кінця. Рідко перемагаєш, а все-таки часом перемагаєш». 

Завдання: обрати цитату, дати розгорнуту відповідь щодо змісту обраної цитати. Відповіді надсилати на ел.пошту viktoriamocalina4@gmail.com 

Рей Дуглас Бредбері «451 за Фаренгейтом» Тривога за майбутнє суспільства в романі-антиутопії 

 Із минулого звертаємо погляд до майбутнього. Над можливими розбіжностями розвитку людства у майбутньому замислювалося й замислюється багато людей. Одні письменники змальовували майбутнє як рай на землі, перемогу розуму, справедливості й технічного прогресу, інші — як загальну деградацію внаслідок надрозвитку техніки, глобальних катастроф, війн або втручання космічних прибульців. Письменник Рей Дуґлас Бредбері, з творчістю якого ви вперше ознайомилися в 6-му класі (за оповіданням «Усмішка»), належить до останніх. І не тому, що він песиміст: просто митець вважає своїм обов’‎язком застерегти людство від фатальних помилок, він подає надію, що кожне молоде покоління буде обачнішим, розумнішим, духовнішим за попереднє.

                 Рей Бредбері народився 22 серпня 1920 року в місті Вокіґан (Вокіґен), штат Іллінойс, США. Друге ім’‎я — Дуґлас — він отримав на честь знаменитого актора того часу Дуґласа Фербенкса. Батьком майбутнього письменника був Леонард Сполдінґ Бредбері, нащадок англійців-першопоселенців, матір’‎ю — Марі Естер Моберґ, шведка за походженням.  Невдовзі після народження хлопчика родина Бредбері переїхала до Каліфорнії з метою знайти роботу. Саме там, на околиці величезного Лос-Анджелеса, юний Рей закінчив школу. Далі вчитися хлопець не мав змоги, адже змушений був заробляти на життя. Його університетом стали книги, які він любив і яких багато читав.

           «Мене виростили бібліотеки. Я не вірю у коледжі та університети. я вірю у бібліотеки, тому що більшість студентів не мають достатньо грошей [на освіту]. Коли я завершив школу, тривала Велика депресія і грошей не було. я не міг відвідувати коледж, а тому проводив у бібліотеці три дні щотижня впродовж 10 років»,— так згодом розповідатиме Бредбері про свою освіту.

Чи не у 12 років Рей ухвалив рішення стати письменником і завзято дотримував цього рішення, ніколи не мріючи про інші професії. Замолоду він продавав газети, потім кілька років жив за рахунок дружини, поки 1950 р. зрештою не вийшов друком його перший великий твір — «Марсіанські хроніки». Перше оповідання Бредбері опублікували 1938 р., за 12 років до того, але успіху та слави він зажив лише тоді, коли побачили світ саме «Марсіанські хроніки». Згодом письменник зізнавався: «Після мільйонів слів наслідувань, у віці двадцяти двох років я раптом здійснив прорив, прорив у оригінальність «науково-фантастичною» історією, що була цілком «моєю».

           У Нью-Йорку стояла типова спекотна червнева ніч. Кондиціонування ще не існувало, воно було в майбутньому. я друкував на машинці до третьої ночі, пітніючи у білизні й балансуючи своїми марсіанами в їхніх дивних містах за декілька годин до прибуття й відправлення астронавтів.  Я почув стукіт, спустився до підвалу бібліотеки університету, і, чорт забирай, там була кімната із дванадцятьма друкарськими машинками, що їх можна було винайняти за десять центів за півгодини. І там сиділо восьмеро чи дев’‎ятеро студентів, які працювали, мов навіжені».

            Потім (у перших номерах журналу «Playboy»), 1953-го,— вийшов друком роман Р. Д. Бредбері «451° за Фаренгейтом», завдяки якому слава митця сягнула всесвітніх масштабів.

             Рея Бредбері часто називають метром фантастики, одним із кращих письменників-фантастів, основоположником багатьох традицій цього жанру. Фактично ж Бредбері не є фантастом, оскільки його творчість слід вважати великою позажанровою літературою, та й істинно фантастичних творів у нього лише мала частка. Однак Бредбері нагороджено кількома преміями в галузі фантастики (Неб’‎юла — 1988-го, Г’‎юґо — 1954-го), не враховуючи безлічі загальнолітературних премій.                                                 Твори Бредбері — це переважно невеликі оповідання нерозважального характеру, що містять замальовки, зведені до гострих драматичних, психологічних моментів, побудовані здебільшого на діалогах, монологах, міркуваннях героїв, ніж на дії. Незважаючи на явний талант до вигадування різних сюжетів, дуже цікавих і оригінальних, письменник часто обмежується безсюжетними замальовками, украй метафоричними, повними прихованого сенсу. І навіть у добре скроєних творах Бредбері може легко обірвати розповідь, піти від подробиць, залишивши дію в момент гострого напруження пристрастей. Також практично в жодному творі письменника не вдається вивести мораль і нав’‎язати свою точку зору: у 99 % творів автор залишається «за кадром». Ситуація може розвиватися як завгодно пристрасно, але ніколи Бредбері не приведе читача до висновку. Наче б він бачить своє завдання в тому, щоб схвилювати читача, загострити ситуацію і піти, залишивши того міркувати за книгою.   І якщо решту своїх творчих принципів Бредбері іноді порушував, то його мова, тобто способи викладу образів, думок, практично ніколи не змінювалася. Характерні ознаки його мови — це мінімум деталей, описів, подробиць, дій. Має місце навіть не стільки фантастичність (відсутність реалістичності), скільки нехтування значенням правдоподібності. Ця ознака стосується і сюжетів (фантастичність легко уживається із казковістю, детектив — із мелодрамою, ламаючи межі жанрів), і мови: Бредбері нехтує описами місць дій, зовнішності героїв, іменами, датами, цифрами. Природно, у його творах не зустріти технічних подробиць і взагалі відсутній вимисел у технічній сфері.

Рей Дуґлас Бредбері

Наскільки можна судити з есе та інтерв’‎ю, Бредбері сповідує літературу почуттів, а не думок. Емоцій, а не дій. Станів, а не подій. Чи не найвищою цінністю Бредбері оголошує внутрішній світ людини, її світогляд, фантазію. Здатність людини відчувати, співпереживати письменник визнає головними якостями.

             У своїх творах письменник співчуває насамперед людям мистецтва (і навіть більше — його поціновувачам), ніж решті. Найчастіше при цьому на сторінках своїх книг Бредбері жорстоко розправляється з «ворогами» — черствими людьми, позбавленими фантазії, міщанами, чиновниками, політиками — тими, хто перешкоджає нормальному життю творчих людей, самовираженню, спілкуванню, хто зводить культуру до умовностей, масовості, стандартизації, робить життя сухим, нудним, духовно бідним, прісним.

Серед найбільш відомих його творів — роман «451° за Фаренгейтом», оповідання «Кульбабове вино», «Здрастуй і прощай», «Пахощі сарсапарелі», «І загримів грім», «Суничне віконце», «Третя експедиція» та багато інших.                          Бредбері — письменник-гуманіст. Його хвилюють проблеми Добра і Зла, він вірить у людину, її духовність. На сторінках своїх творів письменник прагне розгадати загадку життя, яке сприймає як найбільше диво. На його думку, воно «таке саме таємниче, як і смерть... упродовж двох тисячоліть філософи так і не змогли розгадати його».

              Літературознавці вважають Бредбері неперевершеним майстром стилю. Сам письменник стверджує, що стиль — це правда, а правда — це також біблійна простота. Як автор, він правдивий у своєму бажанні достукатися до людських сердець, змусити їх замислитися над життям, щоб прийти до загальної гармонії.     Невдовзі після виходу роману «451° за Фаренгейтом» для Бредбері почалась злива нагород і премій, що супроводжувала Рея до останніх років життя. 1954 року — нагорода Національного інституту мистецтв і письменства. Двічі йому присуджували премію О. Генрі. Він був лауреатом медалі Національної книжної фундації, лауреатом Еммі за адаптацію оповідання «Дерево Геловіну». Йому присвячено зірку на голлівудській Алеї Слави, усього ж на рахунку Бредбері 8 нагород і 2 номінації в галузі кіно. 2000 року Бредбері здобув медаль Національної книжкової премії за підсумком усієї прижиттєвої творчості, 2004-го — Національну медаль мистецтв президента Дж. Буша, 2007-го — Пулітцерівську премію «за визначну, плідну і глибоко впливову кар’‎єру як незрівнянного автора наукової фантастики і фентезі».

Р. Бредбері розмірковував про своє життя, про почуття та про людство.

■ «Жуль Верн був моїм батьком. Герберт Веллс — мудрим дядечком. Едгар Аллан По доводився мені двоюрідним братом, він як кажан — вічно мешкав у нас на темному горищі. Флеш Ґордон та Бак Роджерс — мої брати і товариші. Ось вам і вся моя рідня. Ще додам, що моєю матір’‎ю, цілком імовірно, була Мері Волл-стонкрафт Шеллі, авторка Франкенштейна. Ну, ким я ще міг стати, як не письменником-фантастом із такою сімейкою?» — таку оповідку письменник склав про власну «родину».

■ «Усе в цьому світі повторюється. Моє дитинство припало на Велику депресію, а глибока старість — на круту фінансову кризу. Ти дивишся в майбутнє і бачиш там химерні планети, нові космопорти і машини, що літають повітрям, а скінчується все падінням долара на біржі»,— резюмував Бредбері на схилі років.

■ «Дев’‎яносто років — це зовсім не так круто, як я думав раніше... Сотня просто звучить солідніше. Уявіть заголовки у всіх газетах світу — «Бредбері виповнилося сто років!». Мені одразу видадуть якусь премію: просто за те, що я ще не вмер».

■ «Я не можу назвати письменника, чиє життя було б кращим за моє. Усі мої книги видано, вони є у всіх шкільних бібліотеках, і коли я виступаю перед публікою, мені аплодують ще до того, як я почну говорити».

■ «Про що я мрію зараз? я сподіваюся дожити до того моменту, коли ми приземлимося на Марсі».

■ «Якби ми слухалися нашого розуму, у нас би ніколи не було любовних взаємин. У нас би ніколи не було дружби. Ми б ніколи не пішли на це, тому що були б цинічні: «Щось не те відбувається» — або: «Вона мене кине» — або: «Я вже раз обпікся, а тому...» Дурниця це. Так можна пропустити все життя. Щоразу потрібно стрибати зі скелі та відрощувати крила на шляху донизу».

Науково-фантастична література — художні твори, у яких автори під впливом науково-технічного прогресу намагаються в образній формі прогнозувати майбутнє, показувати прийдешню долю людства.

Утопія (у перекладі з грец. — місце, якого немає) — фантазія, вимисел, мрія, що не збудеться, не справдиться. Поняття утопія вперше з’‎явилось у однойменному творі Томаса Мора (так у його творі називався острів, на якому було створено ідеальне суспільство). Сьогодні утопія — це літературний жанр, наближений до наукової фантастики. Для нього характерна неабияка переконаність автора в бездоганності проголошеної ним ідеї.

Антиутопія — вигадане суспільство, яке є антитезою утопії. Зазвичай для нього характерний гнітючий суспільний контроль, що здійснюється авторитарним або тоталітарним урядом.

Уперше термін антиутопія вжив британський філософ і економіст Джон Стюарт Мілль 1868 р. У жанрі антиутопії писали Дж. Орвелл, О. Гакслі, Р. Д. Бредбері та інші.

Порівняйте проблематику роману Рея Бредбері «451° за Фаренгейтом» та вірша Ліни Костенко.

* * *

   Вже почалось, мабуть, майбутнє.

Оце, либонь, вже почалось...

Не забувайте незабутнє,

воно вже інеєм взялось!

І не знецінюйте коштовне,

не загубіться у юрбі.

Не проміняйте неповторне

на сто ерзаців у собі!

Минають фронди і жіронди,

минає славне і гучне.

Шукайте посмішку Джоконди,

вона ніколи не мине.

любіть травинку, і тваринку,

і сонце завтрашнього дня,

вечірню в попелі жаринку,

шляхетну інохідь коня.

Згадайте в поспіху вагона,

в невідворотності зникань,

як рафаелівська Мадонна

у вічі дивиться вікам!

В епоху спорту і синтетики

людей велика ряснота.

Нехай тендітні пальці етики

торкнуть вам серце і вуста.

— І в романі «451° за Фаренгейтом» американського письменника Р. Д. Бредбері, і у вірші української поетеси Л. В. Костенко автори порушують проблеми:

■ людини й техніки;

■ людини й природи;

■ стосунків народу та влади в тоталітарному суспільстві;

■ людини й мистецтва, художнього слова;

■ цінності людського життя.

            Тема дисгармонії, доведеної до абсурду через втручання людини в 

закони розвитку суспільства, із блискучою майстерністю і талантом розкрита Михайлом Булгаковим у повісті «Собаче серце». Ця ідея реалізується письменником в алегоричній формі: невигадливий, добродушний пес Кулька перетворюється в незначну і агресивну людиноподібну істоту. Саме цей експеримент професора Преображенського і покладений в основу повісті. Професор Преображенський, літня вже людина, живе усамітнено в прекрасній упорядкованій квартирі. Геніальний хірург займається прибутковими операціями по омолодженню. Але професор задумує поліпшити саму природу, він вирішує позмагатися із самим життям і створити нову людину, пересадивши собаці частину людського мозку. Для цього експерименту він вибирає вуличного пса Шарика. Вічно голодний бідолашний пес Шарик по-своєму недурний. Він оцінює побут, характери Москви часів непу з її численними магазинами, трактирами на Мясницькій «з ошурками на підлозі, злими прикажчиками, які ненавидять собак», «де грали на гармошці і пахло сосисками». Спостерігаючи життя вулиці, він робить умовиводи: «Двірники із всіх пролетарів сама мерзенна мерзота», «Кухар попадається різний. Наприклад, - покійний Улас із Пречистенки.

   Скільком життя врятував». Побачивши Пилипа Пилиповича Преображенського, Шарик розуміє: «Він розумової праці людина…», «цей не стане бити ногою». І от професор робить головну справу свого життя - унікальну операцію: він пересаджує псові Шарику гіпофіз людини від чоловіка, що помер за кілька годин до операції. Людина ця - Клим Петрович Чугункін, двадцяти восьми років, судився три рази. «Професія - гра на балалайці по трактирах. Маленького росту, погано складний. Печінка розширена (алкоголь). Причина смерті - удар ножем у серце в пивний». У результаті складної операції з’явилася потворна, примітивна істота, що цілком успадкувала «пролетарську» сутність свого «предка». Булгаков так описує його зовнішність: «Людина маленького росту і несимпатичної зовнішності. Волосся в нього на голові росли тверді… Чоло вражало своєю малою височиною. Майже безпосередньо над чорними ниточками брів починалася густа головна щітка». Перші вимовлені ним слова були лайка, перше виразне слово: «буржуї». З появою цієї людиноподібної істоти життя професора Преображенського і мешканців його будинку стає сущим пеклом. Він влаштовує дикі погроми у квартирі, ганяється (по своїй собачій сутності) за котами, влаштовує потоп… Всі мешканці професорської квартири в повній розгубленості, про прийом пацієнтів навіть мовлення бути не може.

«Людина у дверей мутнуватими очами поглядала на професора й курила цигарку, посипаючи манишку попелом…». Хазяїн будинку обурюється: «Недокурки на підлогу не кидати - у сотий раз прошу. Щоб я більше не чув жодного лайливого слова. У квартирі не плювати! Із Зіною усякі розмови припинити. Вона скаржиться, що ви в темряві її підстерігаєте. Дивитися!». Шариков же говорить йому у відповідь: «Щось ви мене, папаша, боляче утискаєте… Що ви мені жити не даєте?» «Зненацька, що з’явилася… лабораторна» істота вимагає привласнити йому прізвище Шариков, а ім’я він собі вибирає - Поліграф Поліграфович. Ледь зробившись якоюсь подобою людини, Шариков нахабнішає прямо на очах. Він жадає від хазяїна квартири документ про проживання, упевнений, що в цьому йому допоможе домком, що захищає «інтереси трудового елемента». В особі голови домкома Швондера він відразу знаходить союзника. Саме він, Швондер, вимагає видачі документа Шарикову, затверджуючи, що документ найважливіша річ на світі: «Я не можу допустити перебування в будинку бездокументного мешканця, так ще не взятого на військовий облік міліцією. А раптом війна з імперіалістичними хижаками?» Незабаром Шариков пред’являє хазяїнові квартири «папір від Швондера», відповідно до якого йому покладається в професорській квартирі житлова площа в 16 квадратних метрів. Швондер також постачає Шарикова «науковою» літературою, дає йому на «вивчення» листування Енгельса з Каутським. Людиноподібна істота не схвалює ні того, ні іншого автора: «А те пишуть, пишуть… Конгрес, німці якісь…»

              Висновок він робить один: «Треба все поділити». Причому він навіть знає, як це зробити. «Так який отут спосіб, - відповідає Шариков на питання Борменталя, - справа не хитра. А те що ж: один у сімох кімнатах розселився, штанів у нього сорок пар, а інший шляється, у бур’янистих ящиках їжу шукає». Поліграф Поліграфович швидко знаходить собі місце в суспільстві, де «хто був нічим, той стане всім». Швондер влаштовує його завідувачем підвідділом очищення міста від бродячих тварин. І от він з’являється перед здивованим професором і Борменталем «у шкіряній куртці із чужого плеча, у шкіряних же потертих штанах і високих англійських чобітках». По всій квартирі розноситься сморід, на що Шариков зауважує: «Ну, що ж, пахне… відомо: за фахом. Вчора котів душили-душили…». Нас вже не дивує, що він узявся за переслідування бродячих собак і кішок, незважаючи на те, що сам вчора належав до їхнього числа. Послідовно «розвиваючись», він пише донос-пасквіль на свого творця - професора Преображенського. Шарикову далека совість і мораль. У нього відсутні нормальні людські якості. Їм рухає лише підлість, ненависть, злість… У повісті професорові вдалося зворотне перетворення Шарикова у тварину. Але в реальному житті шарікови перемогли, вони виявилися живучими. Саме тому ми говоримо сьогодні про таке явище, як шаріковщина. В основі цього соціального шару - самовпевнені, нахабні, переконані у своїй вседозволеності, напівписьменні люди (якщо вони взагалі гідні звання людей).

Цей новий соціальний клас став опорою тоталітарної держави, у якому заохочувалися наклепи, доноси, просто сірість. Войовнича посередність - от основа шаріковщини. У повісті Шариков знову перетворюється в собаку, а в житті він пройшов довгий і, як йому здавалося, славний шлях, і в тридцяті - п’ятидесяті роки продовжуючи труїти людей, як колись, по роду служби, - бродячих котів і собак. Собаче серце в сполучнику з людським розумом - головна погроза нашого часу. Саме тому повість, написана на початку століття, залишається актуальною й у наші дні, служить попередженням прийдешнім поколінням.

Конфлікт натовпу, масової свідомості та інтелекту, культури. Персонажі-двійники (Шариков — Швондер)

У людині має бути все прекрасно: і тіло, і одяг, і душа, і думки… А. П. Чехов

Порівняльна характеристика Шарика і Шарикова

 Шарик: нещасний,  добродушний, хитрий, іронічний, відданий, милий, довірливий, романтичний
                                                               
Шариков: нахабний,  дурний,  зухвалий,  підступний, аморальний,  самовпевнений, жорстокий,  продажний, грубий, безграмотний,  агресивний                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                 Прокоментуйте висловлювання А. Чехова в контексті опису зовнішності та поведінки Шарикова: «Процес перетворення «наймилішого пса в мразь» завершується спочатку написанням Шариковим доносу на професора, а згодом і замахом на його життя»

Епізод І. «…впервые слова, произнесённые существом, не были оторваны от окружающих явлений, а явились реакцией на них. Именно: когда профессор приказал ему: «Не бросай объедки на пол» — неожиданно ответил: «Отлезь, гнида».Филипп Филиппович был поражён, потом оправился и сказал:— Если ты ещё раз позволишь себе обругать меня или доктора, тебе влетит.Я фотографировал в это мгновение Шарика. Ручаюсь, что он понял слова профессора. Угрюмая тень легла на его лицо. Поглядел исподлобья довольно раздражённо, но стих.Ура, он понимает!»
Епізод ІІ. «— Шариков, скажите мне, пожалуйста, — заговорил Борменталь, — сколько времени вы ещё будете гоняться за котами? Стыдитесь! Ведь это же безобразие! Дикарь!— Какой я дикарь? — хмуро отозвался Шариков, — ничего я не дикарь. Его терпеть в квартире невозможно. Только и ищет — как бы что своровать. Фарш слопал у Дарьи. Я его поучить хотел.— Вас бы самого поучить! — ответил Филипп Филиппович, — вы поглядите на свою физиономию в зеркале.— Чуть глаза не лишил, — мрачно отозвался Шариков, трогая глаз мокрой грязной рукой»
Епізод ІІІ. «Филипп Филиппович локти положил на стол, вгляделся в Шарикова и спросил:— Позвольте узнать, что вы можете сказать по поводу прочитанного.Шариков пожал плечами.— Да не согласен я.— С кем? С Энгельсом или с Каутским?— С обоими, — ответил Шариков.— Это замечательно, клянусь богом. «Всех, кто скажет, что другая…» А что бы вы со своей стороны могли предложить?— Да что тут предлагать?.. А то пишут, пишут… Конгресс, немцы какие-то… Голова пухнет. Взять всё, да и поделить…— Так я и думал, — воскликнул Филипп Филиппович, шлёпнув ладонью по скатерти, — именно так и полагал.— Вы и способ знаете? — спросил заинтересованный Борменталь.— Да какой тут способ, — становясь словоохотливым после водки, объяснил Шариков, — дело нехитрое. А то что же: один в семи комнатах расселился штанов, у него сорок пар, а другой шляется, в сорных ящиках питание ищет…— Насчёт семи комнат — это вы, конечно, на меня намекаете? — Горделиво прищурившись, спросил Филипп Филиппович.Шариков съёжился и промолчал».
Епізод IV. «— Вы великий учёный, вот что! — молвил Борменталь, глотая коньяк.Глаза его налились кровью.— Я хотел проделать маленький опыт, после того, как два года тому назад впервые получил из гипофиза вытяжку полового гормона. И вместо этого, что же получилось? Боже ты мой! Этих гормонов в гипофизе, о Господи… Доктор, передо мной — тупая безнадёжность, я клянусь, потерялся.Борменталь вдруг засучил рукава и произнёс, кося глазами к носу:— Тогда вот что, дорогой учитель, если вы не желаете, я сам на свой риск накормлю его мышьяком. Чёрт с ним, что папа судебный следователь. Ведь в конце концов — это ваше собственное экспериментальное существо.Филипп Филиппович потух, обмяк, завалился в кресло и сказал:— Нет, я не позволю вам этого, милый мальчик. Мне 60 лет, я вам могу давать советы. На преступление не идите никогда, против кого бы оно ни было направлено. Доживите до старости с чистыми руками.— Помилуйте, Филипп Филиппович, да ежели его ещё обработает этот Швондер, что ж из него получится?! Боже мой, я только теперь начинаю понимать, что может выйти из этого Шарикова!»

Висновок   У Шарикову поєдналися якості собаки й донора — п’янички Чугункіна, до того ж лакейська філософія Шарика, його конформізм та інстинкт самозбереження в поєднанні з агресивністю, хамством, пияцтвом Клима Чугункіна породили справжнє чудовисько. Мозок Шарикова розвинений дуже погано: те, що було майже геніальним для собаки, примітивне для людини. Автор підкреслює в ньому собачі риси: прихильність до кухні, ненависть до котів, любов до ситого життя. Шариков зубами ловить бліх, а в розмові обурено гавкає. Проте не зовнішні прояви собачої натури турбують мешканців квартири на Пречистенці. Нахабство, що здавалася безпечним у собаці, нестерпне в людині, яка своєю поведінкою тероризує всіх мешканців будинку. Собака зовні перетворився на людину, але справжнього досвіду людського життя не отримав. Шариков практично нічого не знає й не хоче знати: він тільки хоче їсти, пити й розважатися, що завжди було притаманне масовій свідомості. Шариков цілком поділяє привабливу для черні ідею «усе поділити», право «простої людини» на всі блага життя тощо.Преображенський, як будь-яка культурна людина, розвивався природним шляхом, поступово знайомився зі світом, усвідомлював, що є добро, що є зло, вбираючи накопичений людством культурний досвід і знання. І що більше людина дізнається, то більше може зрозуміти й самостійно оцінити певні факти. Тому професор критично ставиться до всього, що відбувається в країні з 1917 року. Він відкидає революційну теорію й практику, справедливо вважає, що досягти матеріального добробуту, життєвих благ можна лише працею, знаннями та вміннями. Не походження робить людину людиною, а користь, яку вона приносить суспільствуРушійна сила конфлікту в повісті — постійне зіткнення розумних уявлень про суспільство професора Преображенського та абсурдних поглядів нових господарів життя. Відтак, за особистісним конфліктом «професор — Шариков» автор зображує вічний конфлікт натовпу, масової свідомості з інтелектом, культурою.            Швондер потурає нахабству Шарикова, розповідаючи про його права, про те, що потрібно все поділити. Швондер сам гаряче вірить у те, що проповідує нова влада, він сам готовий відмовитися від благ і зручностей в ім’я світлого комуністичного майбутнього. Ця людина у своєму розвитку пішла не набагато далі самого Шарикова: навіть керувати роботою домкому по-справжньому не може. Він ненавидить професора, тому що відчуває ворожість ученого, його справжню антиреволюційну сутність. Для Швондера Шариков — інструмент боротьби з професором: адже це Швондер надає Шарикову соціальний статус, дає колишньому псові права, ¬озброює «ідейною фразою», вчить Шарикова вимагати житлову площу, разом вони пишуть донос на професора. Тому Швондер — персонаж-двійник Шарикова. 

Проблемне питання Чи можна вважати Швондера двійником Преображенського тому, що Шариков — творіння наукового експерименту — є водночас результатом ідеологічного експерименту Швондера? Порівняйте образи професора й Швондера в контексті «культура — антикультура». У чому різниця між «творцями», «експериментаторами»? Чому професор Преображенський каже, що «Швондер і є найголовніший дурень?

 Висновок          Прізвище професора «Преображенський» від дієслова «перетворювати», що підкреслює творчий, перетворювальний зміст занять професора. Преображенський, усвідомлюючи, що його досвід створення «нової людини» не вдався, розуміє всю небезпеку, помилковість результатів експерименту й виправляє свої помилки. Зовсім іншу життєву позицію в повісті займає Швондер — нерозумна людина, яка наділена владою. Він не може передбачати наслідків своїх дій. Шариков, зі своїм обмеженим інтелектом і повною відсутністю моральних цінностей, не лише без проблем пристосовується до будь-яких умов, але й виявляє агресивність, що легко спрямувати куди завгодно, навіть проти своїх творців. Тому в повісті професор каже: «Ну так от, Швондер і є найголовніший дурень».«Ну так вот, Швондер и есть самый главный дурак. Он не понимает, что Шариков для него более грозная опасность, чем для меня. Ну, сейчас он всячески старается натравить его на меня, не соображая, что если кто-нибудь в свою очередь натравит Шарикова на самого Швондера, то от него останутся только рожки да ножки».Зовні шарикови нічим не відрізняються від людей, але їхня тваринна сутність тільки й чекає на момент, щоб виявитися. І тоді вони перетворюються на монстрів, які за першої нагоди схоплять ласий шматок, скидають людську маску і демонструють справжню сутність.Тому М. Булгаков уважав революцію втручанням у природний хід речей, наслідки якого насправді виявилися трагічні для всього народу.

 МИХАЙЛО БУЛГАКОВ (1891 - 1940)  «СОБАЧЕ СЕРЦЕ» ЛІТЕРАТУРА XX—XXI СТ. 

(Короткий зміст)

        Зима. Бездомний пес Шарик замерзає в московському дворі. Страждаючи від болю в боці, що його злий кухар обварив окропом, пес іронічно й філософськи описує своє нещасливе життя, московський побут і типи людей, серед яких, на його думку, наймерзенніші — прибиральники та швейцари.

        У полі зору пса раптом з’‎явився пан у шубі, який кинув йому шматок дешевої ковбаси й покликав за собою. Шарик вірнопіддано побіг за ним слідом, гадаючи, хто ж такий його благодійник, адже навіть швейцар у багатому домі, гроза бродячих собак, розмовляє з ним улесливо. З бесіди зі швейцаром пан у шубі дізнався, що «в третю квартиру вселили жилтовариство». Він сприйняв цю новину з жахом, хоча його особистої житлоплощі майбутнє «ущільнення» не торкнеться.

         Опинившись у багатій теплій квартирі, Шарик з переляку вирішив поскандалити, та його одурманили хлороформом і полікували. Очунявши, пес, якого більше не турбувала рана на боці, з цікавістю спостерігав за прийомом пацієнтів. До професора, що ним виявився пан у шубі, завітали і старий ловелас, і багата літня дама, закохана в молодого красеня-шулера. І всі мріють про одне — омолодження. Професор Преображенський готовий їм допомогти за хороший гонорар.

             Увечері до квартири професора завітали члени будинкового комітету на чолі зі Швондером — вони хочуть, щоб Преображенський «ущільнився» і віддав дві з семи своїх кімнат. Професор зателефонував зі скаргою на це свавілля одному зі своїх впливових пацієнтів і запропонував йому, раз так сталося, оперуватися в Швондера, бо сам він їде до Сочі. Залишаючи квартиру, члени будинкового комітету звинуватили Преображенського в ненависті до пролетаріату.

           За обідом Преображенський розмірковував про культуру їжі, а також про пролетаріат. Він порекомендував своєму асистенту не читати до обіду радянських газет, щоб уникнути проблем із травленням. Професор щиро дивується, як можна одночасно боротися за права трудящих у всьому світі й красти калоші. Чуючи, як за стіною учасники зборів жилтовариства співають революційні пісні, він доходить висновку: у країні розруха, тому що замість боротися з нею, громадяни співають хором. Отже, розруха не в клозетах, а в головах. «Коли ці баритони кричать «бий розруху!» мені смішно! — каже професор. — Це означає, що кожен з них повинен лупити себе по потилиці!» Зайшла мова й про майбутнє Шарика. Асистент професора Борменталь розповів, що знайомі патологоанатоми обіцяли йому негайно повідомити про появу «відповідного трупа», а пес поки побуде під наглядом.                            Шарику придбали статусний нашийник, його смачно годують, бік остаточно зажив. Пес пустує, але коли обурена покоївка Зіна пропонує його відшмагати, професор суворо забороняє: «Нікого не можна шмагати, на людину і на тварину можна подіяти тільки вихованням».

            Тільки Шарик прижився в квартирі, як раптово після телефонного дзвінка почалася біганина. Професор попросив подати обід раніше, ніж завжди. А Шарика, позбавивши їжі, замкнули у ванній кімнаті, а потім потягли в оглядову й дали наркоз.

            Преображенський і Борменталь прооперували Шарика. Йому пересадили органи, взяті від людського трупа. На думку медиків, це має відкрити нові горизонти в дослідженні механізмів омолодження. Професор не без смутку висловлює припущення, що пес після такої операції не виживе, як і всі тварини, що були до нього.    Проте Шарик вижив. У щоденнику доктора Борменталя описано історію хвороби Шарика, де зафіксовано зміни, що відбуваються з прооперованим псом. У нього випадає шерсть, змінюється форма черепа, гавкіт стає схожий на людський голос, швидко ростуть кістки. Він вимовляє дивні слова — з’‎ясовується, що вуличний пес навчився читати за вивісками, але деякі з них прочитував з кінця. Молодий доктор робить захоплений висновок — зміна гіпофізу дає не тільки омолодження, а й повне олюднення. Він емоційно називає свого вчителя генієм. Проте сам професор похмурий і засиджується над історією хвороби людини, чий гіпофіз

 пересадили  Шарику.                                                                                                                                  Починається життя Шарика, який перетворився на людину. Медики намагаються виховати своє творіння, прищепити йому потрібні навички, навчити поводитись. Та смак Шарика в одязі, його мова і звички нервують інтелігентного Преображенського. У квартирі висять плакати, що забороняють лаятися, плюва- тися, кидати недопалки, лузати насіння. У самого ж Шарика ставлення до виховання пасивно-агресивне: «Схопили тварину, пошматували ножиком голову, а тепер гребують». Він «виходить в люди». Поспілкувавшись з будкомом, колишній пес впевнено оперує канцелярськими термінами і вимагає оформити йому посвідчення особи. Він обирає собі ім’‎я «Поліграф Поліграфович», а прізвище приймає «спадкове» — Шариков. Професор висловлює бажання придбати будь-яку кімнату в будинку та виселити Поліграфа Поліграфовича туди, але Швондер зловтішно йому відмовляє, пригадуючи їхній недавній ідейний конфлікт. Незабаром у квартирі професора трапляється комунальна катастрофа: Шарик погнався за котом і влаштував потоп у ванній. 

           Шарик п’‎є за обідом горілку, як алкоголік зі стажем. Дивлячись на це, професор зітхає: «Нічого не поробиш — Клим» (так звали померлого, органи якого пересадили собаці). Увечері Шарик хоче відправитися в цирк, а коли Преображенський пропонує йому більш культурну розвагу — театр, відмовляється, тому що це «контрреволюція одна». Професор збирається дати Шарикову що-небудь почитати, хоча б «Робінзона Крузо», але той вже читає листування Енгельса з Каутським, що дав йому Швондер. Щоправда, розуміє він небагато — хіба що «взяти все та й поділити». Почувши це, професор ущипливо пропонує йому «поділити» фінансові втрати від того, що в день потопу зірвався прийом пацієнтів — заплатити 130 рублів «за кран і за кота», а книжку велить Зіні спалити.

              Спровадивши Шарикова в супроводі Борменталя в цирк, Преображенський довго дивився на законсервований гіпофіз пса Шарика, час від часу вимовляючи: «Їй-богу, я, здається, зважуся».   Новий скандал — Шариков, розмахуючи документами, претендує на житлову площу в квартирі професора. Той пообіцяв застрелити Швондера і замість виселення погрожує Поліграфу позбавленням харчування. Шариков притих, але ненадовго — він вкрав у кабінеті професора два червінці, причому крадіжку намагався звалити на Зіну, напився і привів у дім товаришів по чарці. Після того, як їх видворили, з’‎ясувалося, що у професора Преображенського пропали малахітова попільничка, боброва шапка та улюблена тростина.

             Борменталь зізнався Преображенському, що з любові й поваги до нього готовий особисто нагодувати Шарикова миш’‎яком. Професор заперечує: йому, вченому зі світовим ім’‎ям, вдасться уникнути відповідальності за вбивство, а ось молодому доктору — навряд чи. Він сумно визнає свою наукову помилку: «Я п’‎ять років сидів, виколупував придатки з мізків... І ось тепер питається — навіщо? Щоб в один прекрасний день чарівного пса перетворити на таку мерзоту, що волосся дибки встає... Дві судимості, алкоголізм, «все поділити», шапка і два червінці пропали, хам і свиня... Одним словом, гіпофіз — закрита камера, що визначає людські дані особи». А гіпофіз для Шарикова був узятий у такого собі Клима Чугункина, злочинця-рецидивіста, алкоголіка та бешкетника, який грав на балалайці по корчмах і був зарізаний у п’‎яній бійці. Лікарі невесело уявляють собі, на який жах за такої «спадковості» може перетворитися Шариков під впливом Швондера.

                 Вночі кухарка Дар’‎я Петрівна видворяє п’‎яного Поліграфа з кухні, Борменталь обіцяє влаштувати йому вранці скандал, але Шариков зник, а повернувшись, повідомив, що влаштувався на службу — завідувачем підвідділом очищення Москви від бродячих тварин.

              У квартирі з’‎являється панночка-друкарка, яку Шариков представив як свою наречену. їй відкривають очі на брехню Поліграфа — він зовсім не командир Червоної армії і поранений не в боях з білими, як стверджував у розмові з дівчиною. Викритий Шариков загрожує друкарці скороченням штатів, Борменталь заступається за неї й обіцяє пристрелити Шарикова.

                 До професора завітав його колишній пацієнт — впливовий чоловік у військовій формі. З його розповіді Преображенський дізнався, що Шариков написав донос на нього і Борменталя — нібито вони погрожували вбивством самому Поліграфу та Швондеру, вимовляли контрреволюційні речі, незаконно зберігають зброю тощо. Після цього Шарикову пропонують забиратися з квартири, але той спочатку упирається, потім нахабніє, а зрештою дістає пістолет. Медики скручують його, роззброюють і присипляють хлороформом, після чого забороняють будь-кому входити або виходити з квартири. В оглядовій щось відбувається.

До квартири професора за наводкою Швондера приходить міліція. У них є ордер на обшук і, відповідно до результатів, арешт за звинуваченням у вбивстві Шарикова. Проте Преображенський спокійний — він розповідає, що його піддослідна лабораторна істота раптово і незрозуміло деградувала з людини знову в собаку, і показує міліції та слідчому дивне створіння, в якому ще можна впізнати деякі риси Поліграфа Поліграфовича.

             Пес Шарик, якому під час повторної операції повернули його собачий гіпофіз, залишився жити й блаженствувати у квартирі професора, так і не зрозумівши, для чого йому «порізали всю голову».

ОЦІНКИ ТА ОБГОВОРЕННЯ

1. Перегляньте за допомогою інтернет-ресурсів відеоролик про життя й творчість Михайла Булгакова. Поділіться своїми враженнями про нього як людину і письменника.

2. Прокоментуйте, чиїми очима читач «Собачого серця» бачить світ, зображений у художньому творі. З якою метою автор використав такий прийом? 

3. Порівняйте образи Шарика — бездомного пса і Шарикова — «начальника». Які почуття вони у вас викликають?

4. Аргументуйте своє ставлення до професора Преображенського? Чим воно відрізняється від ставлення до професора різних героїв роману?

5. Поміркуйте, смішний чи страшний Шариков.

6. Перегляньте фільм «Собаче серце». https://www.ivi.ru/watch/sobachie_serdce

         У XX столітті надзвичайно популярним жанром стала наукова фантастика, яка найпомітніше розвивалася в США.

            Наукова фантастика (science-fiction) — особливий жанр художньої фантастики, що виник в епоху становлення сучасної науки (XVII — XVIII століття і остаточно сформувався у XX столітті. Наукова фантастика зображувала вигадане, неіснуюче у фантастичних образах, зосереджувала свою увагу на психологічних і соціально-духовних наслідках наукових відкриттів і діяльності людини.

Біографія 

Михайла Опанасовича Булгакова

Михайло Опанасович Булгаков (рос. Булгаков Михаил Афанасьевич; 15 травня 1891, Київ — 10 березня 1940, Москва) — російський письменник.

Коріння Булгакова — з Орловщини. Колись Орел входив до складу Київської губернії. Михайло Васильович Покровський, який сам вінчав Варвару з Опанасом Булгаковим (1 липня 1890), й Іван Авраамович Булгаков, народилися 1830 р., обидва були священиками, обидва в один рік (1894) померли. Один із прадідів, батько Анфіси Іванівни Покровської, носив прізвище Турбін.

Сім'я доцента Київської духовної академії Булгакова оселилася на Воздвиженській вулиці, в будинку Матвія Бутовського, священика Хрестовоздвиженської церкви.

Михайло Булгаков народився 3 (15) травня 1891 р і був першою дитиною у сім'ї. Два тижні він був "Богданом" (так називали нехрещених немовлят).

Опанас Іванович теж був первістком у великій сім'ї (11 дітей), його теж хрестила бабуся. Батько Булгакова помер від тієї ж хвороби, що й згодом його син, — нефросклерозу, в березні.

Перше оповідання "Пригоди Світлана" було написане, коли автору виповнилося сім років. Того року в сім'ї з'явився ще один хлопчик — Микола (1898), а до нього — три сестри: Віра (1892), Надія (1893) і Варвара (1895). У 1900 р. народився Іван, а через два роки — Олена (Льоля).

Сім'я часто змінювала адреси в пошуках зручніших квартир: Госпітальна, Волоська, Діонісівський провулок, Кудрявська вулиця та інші.

На рубежі століть відбулися дві події — Михайло вступив до гімназії і родина придбала дві десятини землі в селищі Буча. Був збудований дім на п'ять кімнат і дві веранди.

Сюди часто приїжджали друзі й родичі, знайомі Булгакових. У Бучі був театр, де на сцені виступали Михайло й Віра Булгакови під псевдонімами "Агарін" і "Невєрова". За сценаріями Михайлика розігрувалися домашні інтермедії та вистави.

Одне з найбільших захоплень Михайла в юності було ентомологія — збирання метеликів, були там і рідкісні екземпляри. 1919 р. він віддав її Київському університетові. Єдиний власний — у Бучі — будинок згорів у 1918 р.

1906 р. Сім'я Булгакових переїжджає в будинок № 13 по Андріївському узвозу, де пройшли останній період дитинства Михайла Опанасовича. Проте персонажі твору "Біла гвардія" жили на Олексіївському узвозі.

До 1919 р. життя Булгакових пов'язане з цим будинком, що змінював власників, але не мешканців другого поверху, родину професора Булгакова.

Про діяльність доцента, професора Київської духовної академії Опанаса Булгакова збереглися спогади його колег, друзів, учнів. П'ять років до смерті Опанаса помер його молодший брат Сергій Булгаков.

По закінченні гімназії професію лікаря Михайло обрав цілком свідомо. З шести братів матері троє (Василь, Михайло, Микола) були лікарями, а з боку батька лікарем був Ферапонт Булгаков. Другом сім'ї був лікар Іван Воскресенський (за нього через кілька років вийшла заміж Варвара Опанасівна).

Булгаков працює у військових госпіталях у Кам'янці-Подільському й Чернівцях, потім, після призову, "ратник ополчення II розряду" одержує призначення до Смоленської губернії. Менш ніж за рік юний лікар амбулаторне прийняв 15361 пацієнта.

У березні 1918 р. Булгаков із дружиною повертається до Києва, на Андріївський узвіз, 13.

У 1921 р., після двох років роботи в газетах і театрах Грозного і Владикавказа, Булгаков на кілька днів приїжджає до Києва, на Андріївський узвіз, але вже в будинок не № 13, а № 38, до І.Воскресенського, де колись наймав кімнату з молодою дружиною.

Булгаков сам поставив собі діагноз. Як лікар, він розумів, що жити йому лишилося недовго. І до останніх днів диктував дружині правки роману "Майстер і Маргарита", який розпочав писати ще у 1928 р.

Відомо шість редакцій цього роману. Спершу М. Булгаков хотів написати "роман про диявола.

З лютого 1940 р. друзі та родичі постійно чергують біля ліжка Булгакова, який страждає хворобою на нирки. 10 березня 1940 р. Михайло Опанасович Булгаков помер.

Перевір себе

Тестові завдання за темою “Галатея, або Попелюшка:історія «фантастичного міжкласового стрибка»

1. Поширена жанрова форма драматургії ХХ ст., у якій основний  драматичний конфлікт ґрунтується на дискусії, а його розв’язання зазвичай полягає в перемозі одного з протилежних поглядів на проблему, порушену в п’єсі:

а) нова драма;

б) соціально – психологічна драма;

в) інтелектуальна драма.

2. Зміст назви драми Б.Шоу «Пігмаліон» пов'язаний з творами міфології:

а) давньоримської;

б) давньогрецької;

б) давньослов’янської.

3. За прадавніх часів цар Кіпру Пігмаліон на дозвіллі полюбляв займатися:

а) архітектурою;

б) скульптурою;

в) живописом.

4. Як звали богиню, що оживила статую:

а) Венера;

б) Афродіта;

в) Аврора.

5. Ким працювала Еліза Дулітл:

а) поштаркою;

б) квіткаркою;

в) гувернанткою.

6. Один з головних героїв п’єси «Пігмаліон» Генрі Хігінс:

а) викладач;

б) професор;

в) академік.

7. Інтелектуальна драма Хігінса починається і завершується:

а) успіхом;

б) парадоксом;

в) поразкою.

8. Досконале  володіння рідною мовою, на думку Бернарда Шоу:

а) радість;

б) щастя;

в) успіх.

9. На погляд українського перекладача М.Павлова, «Пігмаліон» - п’єса

  здебільшого про:

а) фонетику й графіку;

б) фонетику й лексику;

в) граматику й фонетику.

10. Як називався мюзикл Фредеріка  Лоу за п’єсою «Пігмаліон»:

а) «Моя прекрасна леді»;

б) «Моя чарівна леді»;

в) «Квіти від Лізи».

11. Фільм-мюзикл американського режисера Джорджа К’юкора «Моя чарівна леді», створений на основі п’єси «Пігмаліон» здобув премій «Оскар»:

а) 8;

б) 6;

в) 4.

12. У драматургії початку ХХст., попередником Бернарда Шоу був:

а) Генріх Ібсен;

б) Антон Чехов;

в) Микола Гоголь.

Контрольна робота за п’єсою

          Бернарда Шоу «Пігмаліон»

Завдання 1-10 оцінюються в 0,5 бали кожне.

1.      Засновниками «нової драми» є

А) Генрік Ібсен;                                             Г) Антон Чехов;

Б) Микола Гоголь;                                         Д) Бертольд Брехт;

В) Жан Батіст Мольєр;                                              Е) Бернард Шоу.

2. Бернард Шоу – це

       А) американський драматург;                                  В) ірландський драматург;

       Б) французький драматург;                          Г) норвезький драматург.

3. Вкажіть п’єси, які написані Бернардом Шоу:

       А) «Ревізор»;                                                 Г) «Ляльковий дім»;

       Б) «Пігмаліон»;                                             Д) «Свята Жанна»;

       В) «Дім, де розбиваються серця»;               Е) «Три сестри».

4. Яке твердження щодо біографії та творчості Бернарда Шоу є НЕВІРНИМ?

       А) Бернард Шоу – Нобелівський лауреат з літератури.

       Б)  Бернард Шоу – лауреат премії «Оскар» за кращу акторську гру в п’єсі «Пігмаліон».

       В) Бернард Шоу написав роль Елізи Дулітл для актриси Стелли Патрик Кемпбелл.

       Г) Бернард Шоу іде за Генріком Ібсеном в розробці «драми ідей».

5. Вкажіть особливості «нової драми»:

       А) значна роль ремарок;                              Г) єдність місця дії;

       Б) відкритий фінал;                                       Д) міфологічний сюжет;

       В) зіткнення різних життєвих позицій;        Е) використання сатири.

6. На початку твору «Пігмаліон» квіткарка Еліза відзначалася:

       А) жахливою мовою;                                    В) шахраюванням;

       Б) потворною зовнішністю;                          Г) легковажною поведінкою.

7. «Тоді чи смію я просити вас не приходити на сніданок у халаті чи, принаймні, не користуватися ним як серветкою так часто, як ви це робите … . І коли ви будете такі добрі, що не їстимете всього з однієї тарілки, та пам’ятатимете, що не можна ставити каструлю з вівсянкою на чисту скатертину…». Кому ці поради дає місіс Пірс?

       А) Елізі;                                                         В) Альфреду Дулітлу;

       Б) Генрі Гіггінсу;                                          Г) полковнику Пікерінгу.

8. «Злякалась, батечку. Злякалася. Буржуйська мораль схопила ще одну жертву». Про що так говорить містер Дулітл?

       А) про своє багатство;                                              В) про свій шлюб;

       Б) про Елізу-леді;                                         Г) про необхідність покинути роботу сміттяра.

9. «Але тільки від вас я навчилася справді гарних манер — тож саме гарні манери роблять із жінки справжню леді, чи на так?». До кого звертає ці слова Еліза?

       А) до Гіггінса;                                                           В) до полковника Пікерінга;

       Б) до місіс Гіггінс;                                        Г) до Фредді.

10. «Я дам оголошення в газети про те, що ваша герцогиня — всього лиш квіткарка, яку ви навчили, і що ця квіткарка навчить будь-яку дівчину, як стати герцогинею — за ті самі півроку ще й за тисячу гіней». Чим хоче займатися Еліза?

       А) флористикою;                                          В) бути світською дамою;

       Б) фонетикою;                                                           Г) бути квіткаркою.

Завдання 11 оцінюється в 1 бал.

11. Продовжить фразу.

А) жанровий різновид драматургії наприкінці XIX — на початку XX ст., у якій рух сюжету визначає зіткнення ідей, світоглядних позицій і думок персонажів, - ______________.

Б) несподіване, непередбачуване твердження (думка, висновок), що суперечить усталеним традиціям, правилам, нормам; суперечність, що досягається в результаті формально правильного міркування, - ___________,

В) дія п’єси «Пігмаліон» відбувається в ____________ (вказати місто).

Г) назва твору відсилає над до міфу про Пігмаліона, яки був славетним давньогрецьким _____________.

Завдання 12 оцінюється в 2 бали.

12. Вкажіть діючу особу п’єси «Пігмаліон», якій належить репліка.

А) «Не можу дозволити собі мати моральні принципи, батечку. І ви б не змогли дозволити собі їх, коли б ви були такі вбогі, як оце я».

Б) «Ти відлякуєш усіх моїх друзів: як застануть тебе тут, то вже й не приходять більше».

В) «Бачите, ми всі дикуни, хто більш, хто менш. Вважається, що ми цивілізовані та культурні, що тямимо в поезії, філософії, мистецтві й науці і всьому іншому, — але чи ж багато з нас знає бодай значення цих слів?»

Г) «Ні, пане: ви аж ніяк не зважаєте, що ви куди кладете, чи що кажете, коли нетерпеливитесь. Мені це байдуже, я до цього звикла. Але ви ні в якому разі не повинні лаятися в присутності дівчини».

Д) «Я витрачаю скарби мого мільтонівського розуму, розсипаючи їх перед вами. Раз і назавжди збагніть: я йду своїм шляхом і роблю своє діло, і мені байдужісінько, що спіткає вас чи мене».

Е) «Я продавала квіти. Себе не продавала. А зараз, коли ви зробили з мене леді, мені не лишається нічого іншого, як торгувати собою».

Ж) «…тепер ви знову візьметеся за своє, почнете підлещуватись, бо я не боюся вас і можу без вас обійтися».

З) «…буде нас троє заклятих самітників замість якихось там двох чоловіків і дурного дівчиська».

Завдання 13-14 оцінюються в 2 бали кожне.

Дайте розгорнуті відповіді на запитання і завдання.

13. Прокоментуйте слова Б.Шоу в «Післямові» до «Пігмаліону»: «Усе ж таки Галатеї не дуже подобається Пігмаліон, бо він надто богоподібний для неї».

14. Бернард Шоу – майстер парадоксів. Доведіть це прикладами з п’єси «Пігмаліон».

                                         «Вічні образи» у світовій літературі

Історія літератури знає чимало випадків, коли твори письменника були дуже популярні за його життя, але минав час, і їх забували майже назавжди. Є й інші приклади: письменника не визнавали сучасники, а справжню цінність його творів відкривали наступні покоління.

     Але в літературі є дуже небагато творів, значення яких неможливо перебільшити, тому що в них створені образи, які хвилюють кожне покоління людей, образи, які надихають на творчі пошуки митців різних часів. Такі образи мають назву «вічних», бо вони носії рис, що завжди притаманні людині.

          У злиднях і самотності доживав свій вік Міґель Сервантес де Сааведра, хоча за життя він був відомий як автор талановитого, яскравого роману «Дон Кіхот». Ні сам письменник, ні його сучасники не знали, що мине кілька століть, а його герої не тільки не будуть забуті, але стануть «найпопулярнішими іспанцями», і співвітчизники поставлять їм пам’ятник. Що вони вийдуть із роману і заживуть своїм самостійним життям у творах прозаїків і драматургів, поетів, художників, композиторів. Сьогодні навіть важко перелічити, скільки творів мистецтва створено під впливом образів Дон Кіхота і Санчо Панси: до них зверталися Гойя і Пікассо, Массне і Мінкус.

      Безсмертна книга народилась із задуму написати пародію й висміяти лицарські романи, такі популярні в Європі XVI століття, коли жив і творив Сервантес. Та задум письменника ширився, і на сторінках книги оживала сучасна йому Іспанія, змінювався й сам герой: із пародійного лицаря він виростає у фігуру смішну і трагічну. Конфлікт роману водночас історично-конкретний (він відбиває сучасну письменнику Іспанію) й універсальний (бо існує в будь-якій країні в усі часи). Суть конфлікту: зіткнення ідеальних норм і уявлень про дійсність із самою дійсністю — не ідеальною, «земною».

      Образ Дон Кіхота став вічним теж завдяки своїй універсальності: завжди і всюди є благородні ідеалісти, захисники добра і справедливості, які відстоюють свої ідеали, але не в змозі реально оцінити дійсність. Виникло навіть поняття «донкіхотство». Воно поєднує гуманістичне прагнення до ідеалу, ентузіазм, бескорисливість, з одного боку, та наївність, дивацтво, прихильність до мрій та ілюзій — з іншого. Внутрішня шляхетність Дон Кіхота поєднується з комізмом її зовнішніх проявів (він здатен покохати просту селянську дівчину, але бачить в ній тільки шляхетну Прекрасну даму).

         Другий важливий вічний образ роману — дотепний і земний Санчо Панса. Він повна протилежність Дон Кіхоту, але герої нерозривно пов’язані, вони схожі один на одного в своїх надіях і розчаруваннях. Сервантес показує своїми героями, що дійсність без ідеалів неможлива, але вони повинні ґрунтуватися на реальності.

          Зовсім інший вічний образ постає перед нами в трагедії Шекспіра «Гамлет». Це глибоко трагічний образ. Гамлет добре розуміє дійсність, тверезо оцінює все, що відбувається навколо нього, твердо стоїть на боці добра проти зла. Але його трагедія полягає в тому, що він не може перейти до рішучих дій і покарати зло. Його нерішучість не є проявом боягузтва, він смілива, відверта людина. Його вагання — наслідок глибоких роздумів про природу зла. Обставини вимагають від нього вбити вбивцю свого батька. Він вагається, бо сприймає цю помсту як прояв зла: вбивство завжди залишиться вбивством, навіть коли вбивають негідника. Образ Гамлета — це образ людини, яка розуміє свою відповідальність у вирішенні конфлікту добра і зла, яка стоїть на стороні добра, але її внутрішні моральні закони не дозволяють перейти до рішучих дій. Невипадково цей образ набув особливого звучання у XX столітті — добі соціальних потрясінь, коли кожна людина вирішувала для себе вічне «гамлетівське питання».

          Можна навести ще кілька прикладів «вічних» образів: Фауст, Мефістофель, Отелло, Ромео і Джульєтта — усі вони розкривають вічні людські почуття й прагнення. І кожен читач вчиться на цих образах розуміти не тільки минуле, але й сучасне.  

          
             Історія створення трагедії  В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта»  

Джерелом сюжету «Ромео і Джульєтта» є старовинна легенда , яка неодноразово переповідалася італійськими новелістами. Найперша її обробка зустрічається в Мазуччо (1476), а Луїджі да Порто (прибл.1524) переносить дію з Сієни до Верони, дає героям імена Ромео і Джульєтта. Імена ворожих одна одній сімей Монтеккі та Капулетті зустрічаються також у «Божественній комедії» Данте Аліг’єрі («Чистилище»,VІ). Джіроламо делла Корта в «Історії Верони» розповідає про трагічну загибель Ромео і Джульєтти вже як про реальну подію , що сталася нібито на початку 14 століття, за часів правління Бартоломео делла Скала. Як встановили дослідники, новелу італійського письменника Бонделло, в якій мовиться про історію Ромео і Джульєтти (1554), було перекладено спершу французькою мовою. Згодом сюжет потрапив до Англії , де поет Артур Брук за його мотивами написав поему «Ромео і Джульєтта», яка й стала безпосереднім сюжетним джерелом шекспірівської трагедії. За життя Вільма Шекспіра трагедія видавалася чотири рази (в 1597-му, 1599-му, 1609-му роках, дата четвертого видання точно не встановлена).

8 клас

Тести «Творчість Шекспіра»

1. Роки життя Вільяма Шекспіра
А 1564-1616
Б 1304-1374
В 1547-1616
Г 1265-1321
Д 1564-1593

2. Театр Вільяма Шекспіра мав назву
А «Глобус»
Б «Геркулес»
В «Атлант»
Г «Гамлет»
Д «Блискучий театр»

3. Твори, чия належність Шекспірові доведена остаточно, мають назву
А шекспірівський Декамерон
Б шекспірівський канон
В шекспірівський лексикон
Г шекспірівський пантеон
Д шекспірівський одеон

4. Не є твором Вільяма Шекспіра
А «Отелло»
Б «Ромео і Джульєтта»
В «Айвенго»
Г «Король Лір»
Д «Макбет»

5. Шекспір починав свою літературну діяльність як
А новеліст
Б поет-лірик
В прозаїк
Г драматург
Д театральний критик

6. Жінку, якою Шекспір захоплювався у своїх сонетах, традиційно називають
А Чарівна Дама
Б Принцеса Мрія
В Смаглява леді
Г Благословенна Беатріче
Д Мадонна Лаура

7. Творами Вільяма Шекспіра є
А «Айвенго», «Квентін Дорвард», «Пертська красуня», «Роб-Рой»
Б «Вересовий трунок», «Острів скарбів», «Чорна стріла», «Володар Баллантре»
В «Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер», «Життєва філософія кота Мурра», «Лускунчик і Мишачий король», «Золотий горнець»
Г «Філоколо», «Філострато», «Амето», «Любовне видіння», «Ф’яметта», «Декамерон»
Д «Дванадцята ніч», «Ромео і Джульєтта», «Її очей до сонця не рівняли…» «Ліпш бути злим, ніж виглядать на злого…»

8. Позначте серед творів Вільяма Шекспіра трагедії
А «Багато галасу даремно», «Сон літньої ночі», «Дванадцята ніч»
Б «Генріх VI», «Генріх VIII», «Річард III», «Король Джон»
В «Макбет», «Ромео і Джульєтта», «Отелло», «Король Лір»
Г «Венера та Адоніс», «Лукреція»
Д «Стомившися, вже смерті я благаю…», «Не буду я чинити перешкоди…», «Її очей до сонця не рівняли…», «Буває іноді, щоб упіймати…»

9. Неправільним є твердження: «Шекспір …
А народився у Стратфорді-на-Ейвоні в родині заможного городянина, ремісника і торговця»
Б був співвласником театру «Глобус»
В є автором 37 п’єс, 2 поем та 154 сонетів»
Г є автором збірки сонетів «Канцоньєре»
Д у своїх сонетах створив образ Смаглявої леді»

10. «Шекспірівський канон» налічує … п’єс
А 154
Б 37
В 8
Г 137
Д 100

Питання №11- 2 бали

11. Встановіть відповідність між твором Шекспіра та його жанром
1 «Сон літньої ночі»                                      А історична хроніка
2 «Її очей до сонця не рівняли»                    Б трагедія
3 «Отелло»                                                        В комедія
4 «Генріх VIII»                                                 Г сонет

Тема: Трагедія «Ромео і Джульєтта» в. Шекспіра. Історія створення. Конфлікт справжнього почуття і забобонів.
Домашнє завдання:  читати текст трагедії Вільяма Шекспіра "Ромео та Джульєтта"; підготувати питання за змістом твору.

10 клас

Тема: Ф. М. Достоєвський "Злочин і кара" Система персонажів. Зіставлення образів персонажів.

 Домашнє завдання: сторінка 115 підручника.1-3 питання