Участь у V Всеукраїнській науковій шкільній конференції
«Крок у науку» (2019 рік)
ІСТОРИЧНА СПАДЩИНА РІДНОГО КРАЮ У ЛЕГЕНДАХ
Навкруги буяв степ широкий
Гуляй-вітер блукав на просторах…
Споконвічна
традиція усіх народів – патріотична
любов до клаптика рідної землі, де ти народився і виріс, повага до
батька-матері, пам'ять про предків, шанування рідної мови, історії,
усвідомлення себе часткою свого народу, бажання передати його духовні надбання
у спадок наступним поколінням. Людське
життя спалахує дивовижним цвітом різнобарвних квітів, що випромінюють яскраве
світло та тепло, яке зігріває наші душі, спраглі до добрих вчинків та високих
моральних цінностей. Людина приходить у цей світ, щоб залишити по собі якісь
корисні сліди, усвідомлюючи, що всі земні блага тимчасові й минущі, а всі
приваби цього світу подібні до польової квітки: дмухне вітер, прийдуть морози
– і її немає.
Для
людини важливим і незабутнім є те місце, де вона народилася, живе, переносить
хвилини щастя й невдач, крізь терни іде до своєї мети. У серці кожного з нас завжди жив і житиме той
яскравий вогник , що повсякчас нагадує про наше походження, про наше минуле. Це
та незгасима зоря, що кожний час зігріває душу своїм теплом, спогадами та дає
нам надію на краще майбуття, на великі досягнення та звершення. Таким яскравим
вогником є наше рідне село.
Новоолександрівка – село Каланчацького району Херсонської області – мальовнича степова перлина Херсонщини.
Наше село має
свою історію, свої традиції, звичаї, легенди і перекази, які передаються з
покоління в покоління.
Немає місця на Землі,
яке б не було окутане легендами. Навіть невеличкі міста і села мають свої
перекази. Легенди додають їм значимості, будять спогади про людей, які тут
жили, працювали, творили, боролися з ворогами і вели боротьбу з надприродними
силами.
Не є винятком і наше село Новоолександрівка.
Виникнувши в 1835 році, воно ніби обросло легендами та переказами...Що
означає «рідне село»? Це поняття дуже широке. Через все життя люди проносять
любов до рідного села. З особливим почуттям вони ставляться до тих місць, де
народилися, де проходило їхнє дитинство та юність, де проходять роки зрілого
життя. Наше рідне село славиться
мальовничою природою, але найбільший
скарб його – люди, вмілі й невтомні у
праці, які пишаються своїм селом, пам’ятають
і шанують його історію, щиро вболівають за майбутнє.
Легенди і перекази — це
наше минуле і майбутнє, це наш скарб, який ми повинні берегти і передавати з
покоління в покоління. Адже
тільки та людина заслуговує на повагу, котра любить землю своїх
батьків.
Учасники гуртка «Літературний
калейдоскоп», створили творчі роботи – казки та легенди про історію виникнення села,
річку Каланчак, кургани, навіть, про
вітер та багаті на врожай поля – та представили їх у збірці «Легенди
Херсонщини. Новоолександрівка».
Вітер на
Херсонщині
Південь України, Херсонщина, – це степи.
Тут постійно дмуть вітри, особливо влітку. Зараз нам відомо, що вітер – це рух
повітря, але старі люди кажуть що вітер виник з іншої причини. А було це
так…
В одному мальовничому українському селі
жила щаслива родина – мати, батько і син. Родина жила в злагоді і любові.
Хлопчик любив своїх батьків понад усе. Та одного дня напали на те село татари.
Це трапилось саме тоді коли хлопчик був на річці, тому саме йому вдалось
вижити. Коли вороги відступили від села, хлопчик почав шукати своїх батьків.
Він зазирав у кожну хатину, але від села майже нічого не залишилось.
Тоді Господь, побачивши розпач і горе
хлопчика, перетворив його на вітер, щоб
він міг без перешкод зазирати в кожен куточок і шукати батьків. І,
можливо, колись - таки знайде… (Манжола Ольга)
Казка про Вітер, Ковилу та Перекотиполе
Степи півдня України заворожують своєю
неосяжністю,безмежним простором та загадковою красою. Гарний степ в будь –
яку пору року. Весною приваблює нас своїм різнобарв’ям
кольорів; влітку захоплює безмежністю;
восени – шелестом сріблястої ковили та невпинним бігом перекотиполя, взимку – тишею та спокоєм. І тільки вітер
приносить хаос у цей казковий край,
незважаючи на пори року. В його могутніх подихах чуємо і сумні пісні бранців, і
стогін поранених та полонених, і задушевні пісні, і шепіт закоханих…
Давним – давно, коли безмежними степами кочували скіфи, а на
безкраїх просторах гуляв залихвацький та жорстокий хлопець Вітер, у скіфського
царя народилася донька. І назвали її Ковилою. Дівчина була дуже гарною та мала
волосся, яке сяяло на сонце, немов срібло.Виросла Ковила. Кожного ранку
виходила вона в степ, розплітала
своє гарне волосся, а промені сонця
огортали її.
Одного разу побачив її парубок Петро.
Хлопець був гарний, мав щире серце. Тільки одна була в нього вада – був
він бідний. Грошей вдосталь у нього не було, а те що отримував за роботу –
роздавав нужденним. Побачив – і закохався. А Ковила давно примітила гарного
парубка, який приходив найматися на роботу до її батька.
Боявся підійти до дівчини Петро. Вона –
донька царя, а він – звичайна
людина. Тому тільки степу міг довірити
таємницю, яка не давала спокій його серцю, а тугу за коханою виливав у піснях,
які до ранку слухали зорі та трави. Одного разу почула ці пісні Ковила.
Зрозуміла, що Петро теж кохає її і відкрила хлопцю своє серце. Знала Ковила , що не дозволить батько вийти
заміж за коханого, бо знайшов їй іншого – жорстокого та пихатого молодика на
ймення Вітер. Тому вирішили закохані втікти в чужі землі та шукати там своє
щастя.
Наступного дня, до сходу сонця пішли
Ковила та Петро із стану скіфського царя.
Опівдні погукав цар свою доньку, щоб познайомити її з хоробрим воякою
Вітром. Шукали довго слуги Ковилу, та не знайшли. Розгнівався цар, наказав
зібрати загін та відправити на пошуки доньки. Але Вітер сказав , що він сам
знайде непокірну доньку і поверне її батькові.Три дні скакав Вітер та ніде не
видно було закоханих. А Ковила з Петром зупинилися в хижці старої чаклунки.
Розповіли вони старенькій про своє горе , а вона пообіцяла їм допомогти. Коли на обрії з’явився Вітер, чаклунка дала
закоханим зілля. Випили вони його.
Вітер під’їхав до старої та запитав:
– Не бачила ти двох втікачів?
– Ні, –
відповіла стара, – та і ти ніколи їх не побачиш .
Розлютився Вітер, вбив чаклунку. Впала вона у сріблясту траву,
на яку перетворилася Ковила, а поруч стояв зелений кущ Петро.
Не встигла чаклунка перетворити закоханих на людей. Так і залишились вони
рослинами: Ковила – ковилою сріблястою, а Петро – перекотиполем.
А сухий вітер не залишає їх у спокої і
сьогодні… (Челишева Альвіна)
Твори учнів містять і знання історії рідного краю,
села, і невичерпну фантазію, і багатогранну
творчість.
Чи потрібні нам легенди сьогодні?
Так, дуже потрібні! Нам треба зберегти ці справжні шедеври, щоб спілкуватися
через них з минулим, із жителями нашого села попередніх епох, а, головне, щоб
берегти наше село, його історію.Немає сумніву в тому, що ці твори є повчальними. Кожен, хто ознайомиться з ними,
зможе відкрити в легендах глибокий зміст, адже
їхня тематика актуальна і сьогодні. Легенди допомагають у вихованні
почуттів, які пов'язані з такими поняттями, як вдячність, вірність, обов'язок,
дружба, кохання…
Участь у ІІІ Всеукраїнській науковій шкільній конференції