Творча робота переможця (ІІ місце) обласного літературного конкурсу «Державні символи України – віддзеркалення української душі»
У ЧОМУ КОРІННЯ ГІДНОСТІ
УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ?
Ми чинимо волю наших прадідів
Це вони нас послали у путь
В.Голобородько
Кожна
держава має власну історію, має і свої історичні святині: герб, прапор, гімн.
Вони не робляться на замовлення, а приходять до людських сердець тернистими
шляхами буття рідного народу. Що містять у собі державні символи моєї рідної
країни? Що вони значать для мене особисто?
Україна
– це країна трагедій і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменш знали
її. Великий український поет Тарас Шевченко написав пророчі рядки: «Не вмирає
душа наша, не вмирає воля». Україна – це
країна довговічної боротьби за волю. Мабуть тому символи державотворення
вмістили в собі всю історії країни.
Герб
нашої держави символізує мир і творчу
працю, спорідненість поколінь. Тризуб можна зустріти на печатці династії
рюриковичів, на срібних монетах князя Володимира, на плитах Успенської церкви
на Волині. Про походження тризуба існує близько сорока версій. Це й обожнювання
рибальського знаряддя, і символ влади, і уособлення трьох величних природних
стихій: повітря, землі, води. А ще
тризуб є продовженням глибинних історичних традицій українського народу. Він
навіки поєднав небо , землю, людську
святість, саме з ним український народ стає духовно багатим.
Державний
прапор – одна з офіційних емблем держави, що символізує суверенітет. Чисте,
мирне небо над золотою нивою – це наш жовто – блакитний прапор, символ мирної праці та добробуту, вільного і
щасливого народу; символ великої гармонії космосу, сонця, землі й усього живого на ній.
Відображенням
ідей боротьби за національну незалежність є слова національного гімну України.
Вони виховують в нас, молодого покоління незалежної держави, гарячу любов до
своєї землі, її героїчної історії. Мелодія гімну звучить під час урочистих
заходів, відзначення державних свят. Я відчуваю гордість і піднесеність, коли
звучить гімн України. Я пишаюся тим, що моя Батьківщина мала славні періоди
історії, справді легендарних героїв, мужньо переживала найважчі випробування та
не скорилася.
Державні символи України є
символами волі і слави, міцності та незалежності. Саме в них криється коріння гідності українського народу. Вони пробуджують
національну гордість і патріотичні почуття за незламний волелюбний народ, за
незалежну державу. Поринаючи думками у майбутнє, я відчуваю потребу бути корисною для своєї державі і ніколи не зрадити
великим символам України.
Манжола Ольга ІІ місце
Творчі роботи учнів- учасників обласного літературного конкурсу «Японія від періоду Нара до сьогодення»
СУМНА ПОРА ДУШІ.
НЕВИМОВНА КРАСА І ПЕЧАЛЬ
Його
називали гордістю японської поезії XX століття… Він прожив коротке і складне життя…
Його внесок у японську літературу є вагомим… Він писав натхненно й щиро… У його віршах знайшло відображення велике бажання осмислити
навколишній світ, знайти своє місце в ньому… Тонко сприймаючи природу, намагався осягнути тлінне й вічне,
визначити призначення людини…
Поезія і життя у сприйнятті ІсікаваТакубоку -
нерозривна єдність.
Для нього без життя не було поезії,
бо тільки життя дає поезії реальну основу,
а поезія - один із засобів жити й одухотворювати життя.
Переглядаючи збірку «Жменя піску» ловлю себе на думці: про що б
не писав поет,
він завжди шукав сенс у всьому, що бачив довкола. Ліричні
твори сповнені глибоких роздумів про існування
людини у світі та
ідеями перетворення
реальності. Його ліричний герой чинив так, як усі, але
він завжди прагнув
кращого. Письменник не обмежився лише темами
природи та самоспоглядання. Об´єктом зображення митця став увесь
навколишній світ.
На сторінках збірки пройшли спогади поета про його
нелегке дитинство, роки
навчання, блукання по країні. Ліричний герой - це
сам поет, син свого народу,
який добре знав усі його біди. У віршах поет
ніби заново проживає власне
життя.
Провідними
мотивами збірки "Жменя піску" стали мотиви туги,
смутку, самотності,
трагедії людського існування. Ліричний герой не
приховував своїх сліз,
він часто плакав чи то від згадки про своїх рідних,
щирих роздумів
про дитинство і прикрощі долі, про своїх сучасників і
Японію, яку поет любив
понад усе. Проте, незважаючи на трагізм
с вітосприйняття,
Такубоку не втратив жаги до життя. Він любив природу,
вмів палко кохати,
цінував кожну мить земного існування,
тому образи
гір,
моря, сакури, червоної квіки нагадували про вічну гармонію, яку
вмів
бачити поет, про високі почуття, що не згасли в душі до останніх
днів поета.
Природне
й людське буття органічно поєднано у
збірці «Жменя піску».
Через образи природи поет розповів про свій душевний стан. Природа -
його
співрозмовник, щирий друг і мудрий порадник. Осінь, дощ,
падолист, хмари, вода
стали традиційними образами у ліриці японського поета:
Осені прихід -
Це... як вода!
Умиєшся - і всі твої думки
Новими стануть.
Кожний
танка Такубоку мав два плани: зовнішній, в якому
зображували образи, факти або
явища реальної дійсності, і внутрішній,
в якому приховували почуття й
переживання ліричного героя. У віршах
поета – глибокий
психологізм, відтворення гами
людських переживань…
А ще –питання життя і смерті, природного і людського буття, кохання
і сенсу існування.
Назва
збірки "Жменя піску" досить промовиста. Більшість своїх танка
поет
написав на острові Хоккайдо, де любив ходити по піщаних дюнах.
Жменя піску - це
символ безнадійного, безцільного «плину» днів,
символ швидких
втрат, нездійсненних мрій, символ горя, стражденної душі.
0 мертвого піску печаль!
Варто лиш
Стиснути в
руці -
Уже й зашурхотів
Між пальцями додолу.
Водночас
образ жмені піску мав й інше значення. Це символ
прихованого смислу, який
немовби зник і який намагався втримати
поет зусиллями свого серця.
Вранішній вітерець
Задув у трамвай
Вербовий листочок.
Я поклав його на долоню
1 розглядаю...
Поет
ІсікаваТакубоку називав свої танка "сумними іграшками",
тому що вони
втілювали весь сум митця з приводу його власної долі й
усього людського
існування. ІсікаваТакубоку – один із найулюбленіших
поетів Японії. Багато його
віршів стали народними піснями.
Таке визнання - велика
честь для будь-якого поета.
Разів сто ієрогліф «велич»
Я написав на піску
І, геть відкинувши
Думку про смерть,
Вернувся додому
Незважаючи на трагічну забарвленість поезії, Ісікава Такубоку
вмів
бачити та знаходити серед сірих буднів і яскраві барви, був
людиною
спостережливою та мрійливою.
Він
писав натхненно й щиро… Він
– справжня гордість японської
поезії XX століття…
Челишева Альвіна, ІІІ місце
Челишева Альвіна, ІІІ місце
РЬОКАН. БОЖЕВІЛЬНИЙ ГЕНІЙ ЧИ ДОРОСЛА ДИТИНА.
На світі цім
Людей я не
цурався,
Але щасливим був
Лише тоді,
Коли на самотині опинявся.
Ці вірші написані Рьоканом – дзен –
буддійським монахом, поетом і відлюдником, філософом і каліграфом, одним із надзвичайних
людей в історії японського дзена. Сучасники
називали його по – різному – «мандрівним філософом», «божевільним генієм»,
«ченцем – диваком», «дорослою дитиною», «неперевершеним художником», маючи на
увазі його прекрасні вірші – прості за мовою
і надзвичайно глибокі за змістом, незвичайним стилем життя, дитячою
щирістю у спілкуванні з людьми. Так хто ж він – «божевільний геній» чи «доросла дитина»?
Рьокан (справжнє ім’я Ямамото
Ейдзо) народився наприкінці 1758 року у невеликому рибальському селі
Ідзумодзакі. У нього було ще троє братів та троє сестер.
Родина Рьокана була досить
заможною, тому всі діти отримали гарну освіту. Майбутній філософ до
вісімнадцяти років навчався в конфуціанській школі. Так як був старшою дитиною,
то мав замінити свого батька на посаді синтоїстського священика і старости
села. Але він умовив батька
відпустити його до монастиря. Його
наставником і вчителем став Кокусен. Саме він дав нове ім’я
юнакові Рьокан, що означало «гарний і великодушний». Поет
багато подорожував , але його серце і душа рвалися додому.
Блукав по світу
В пошуках удачі,
Під дахом, просто неба ночував…
Та в снах
Щоночі край свій рідний бачив.
Після
смерті батька, повертається в рідне село, де згодом, на горі Кугамі, будує собі
крихітну домівку із хмизу і трави, в якій прожив майже 20 років. Жив за рахунок
милостині, яку збирав по селах. Один із гостинних господарів і приятелів
Рьокана, описує його, як «…сповненого божественного розуму, який розливав
довколо себе неймовірну чистоту,величезну радість і глибоке співчуття. В його
присутності усі члени родини якимось природним чином умиротворялися, і ця
атмосфера спокою й умиротворення панувала в оселі ще довгий час. Ніколи не
торкався у своїх бесідах ні поезії, ні моралі. Своєю доброчесністю змінював
людей на краще…». Так розуміти людей міг
тільки геній. Деякі вчинки його життя заставляли людей думати, що він дійсно
божевільний (він виставляв ногу зі своєї хижки, щоб москіти могли наїстися).
Філософ до самозабуття любив бавитися з сільськими
дітьми: грати з ними в жмурки і м’яч, збирати першу весняну зелень, запускати
повітряного змія та займатися іншими дитячими забавками.
Як весело мені,
Обранцю долі,
Збирати першу зелень молоду
Пліч-о-пліч з дітьми
У веснянім полі!
Його любили, як люди, так і птахи.
Синички та снігурі мостилися йому на голову, сідали йому на руки, коли він
писав. Мабуть в цьому була таємниця краси його каліграфії.
В 69 років зустрів своє кохання –
красуню Тейсін, яка стала для поета кращим другом і вірною турботливою служницею.
В 1831 році Рьокана не стало.
З чим порівняти в
цім світі життя?
З луною ,
Що, крізь гори
прокотившись,
Зникає в небі
Й кане в небуття.
Життєвий і творчий шлях Рьокана багато
в чому нагадує життя і творчість відомого українського поета-філософа Григорія
Сковороди (1722–1794). Рьокан, як і Сковорода, був мандрівним поетом-філософом, шукав сенс життя, цінував та
оспівував найпростіші людські почуття.
Обидва неодноразово отримували пропозиції обійняти ту чи іншу офіційну
посаду, але завжди відмовлялися, віддаючи перевагу вільному
життю. Їх вважали “божевільними мудрецями”, що до кінця своїх днів дивилися на білий світ очима дитини. Рьокан і Сковорода шукали
Бога (Будду) у людській душі і були глибоко переконані у тому, що пізнання природи – це і є пізнання
самого Бога (Будди). Як і в тому, що людина, котра діє всупереч природі, ніколи
не зможе бути щасливою.
Кажуть, що європейці не можуть в повній мірі
осягнути велич і красу японської культури. Але це нас не ображає. Завдяки таким
поетам як Рьокан, Мацуо Басьо, Йоси Бусона, Масаоки Сікі, ми вчимося по –
іншому розуміти світ в якому живемо, пізнавати його красу. Робимо висновок, що
хоча ми різні, але життя любимо однаково.
Він божевільний,
Він дитина.
Він і філософ, і поет.
Та перш за все –
Він був людина,
Яка робила кращим все.
Челишева Альвіна, ІІІ місце
ТРАГІЧНА ДОЛЯ ЯПОНСЬКОГО МИТЦЯ
Величезна
відстань між Японією та Україною, і народи суттєво відрізняються культурою,
традиціями, звичаями, способом життя… Уміння спостерігати, бачити найнезначніші
деталі – властивість , яка притаманна кожному японцю.
Юкіо Місіма – яскравий
представник своєї загадкової країни.
Життя митця, яскраве й трагічне, знайшло відображення у його творах.
Японський письменник, драматург,
актор, політичний діяч, автор 40 романів, 18 п’єс, численних збірок оповідань,
есеїв та кіносценаріїв, Хіраока
Кімітаке, майбутній Місіма Юкіо, народився 14 січня 1925 року в Токіо. Батьки
письменника були заможні та поважні люди. Також в родині були молодша донька
Міцука та син Тіюкі, які померли ще у ранньому дитинстві.
Щоб
захистити хворобливого хлопчика, батьки
віддали його на виховання бабусі, яка цілком ізолювала його. Навіть рідна мати
не могла бачити свого сина. Маленькому
Місіму не дозволяли грати з іншими
дітьми, тому більшу частину часу він був насамоті, граючись з ляльками своєї
кузини.
Виховання бабусі ґрунтувалося
на аристократичних традиціях, що мало великий вплив на хлопця. Саме бабуся
надихнула йому любов до літератури та театру.
У 1931 році за протекцією
дідуся, хлопчика було прийнято до привелійованої школи у Гакусюїн, де навчались
діти із заможних сімей, у тому числі й з
імператорської.
Місіма повернувся до родини в 12 років, де потрапив
під залізний гніт батькової дисципліни та військової муштри. Батько часто рвав
рукописи сина.
У вересні 1944 року хлопця було
запрошено до Імператорського палацу, де він отримав особисто від імператора Сьова нагороду за успіхи у
навчанні – годинник.
Саме за цей період Місіма Юкіо
написав більшість своїх творів. Але 25 листопада 1970 року він, як справжній
самурай, вчинив ритуальне самогубство «харакірі». Люди й досі не можуть
зрозуміти причину цого вчинка.
Життя японського митця було
коротким, смерть – трагічною. Він
написав твори, якими будуть захоплюватись ще багато поколінь, адже вони – безсмертні, бо уособлюють красу
та неповторність Японії.
Манжола Ольга
ПЕРЛИНА ДРАКОНІВ
Манжола Ольга
ПЕРЛИНА ДРАКОНІВ
Перлина любить ховатися
у непоказній оболонці
Японська мудрість
Подія ця сталася в країні, де сходить сонце,
де квітне пахуча сакура. Саме в Японії народилася велика поетеса і письменниця
періоду Хей’ан.
Вона вважається найвидатнішим представником японської літератури.
Справжнє ім’я цієї жінки невідоме. «Мурасакі
Сікібу»-прізвисько, складено з імені головної героїні, написаного нею твору
“Гензі монотагарі”, та посади батька «ciкібу-но дзьо».
Письменниця зростала в сім’ї ученого і поета - Фудзівара Таметокі. Мати Мурасакі - дочка
Фудізвара Таменобу.
В 998
році Мурасакі вийшла заміж за Фудзівару Нобутаку. Через рік в них народилася
донька Кенсі, в майбутньому - поетеса, відома під іменем Дайні-но Саммісю.
В
1001 році Фудзівара Нобутака помер і Мурасакі опинилася в скрутному
матеріальному становищі. Через чотири роки вона змушена була піти на службу до
імператриці Сесі, дочки Фудзівари Мітінаги.
Одночасно з Мурасакі на службу в палац поступили й інші відомі поетеси: Акадзоме
Емон, Ідзумі Сікібу. Мурасакі, перебуваючи в палаці, попала в коловорот інтриг
при дворі, пізнала там любов, гіркі втрати та розчарування.
Біля
десяти віків тому назад в Японії ця придворна дама на прізвисько Мурасакі
Сікібу написала роман, в якому відобразила навколишній світ, розказала про
тогочасне життя людей, відкрила свою душу народові.
Читаючи
твір «Гендзі моногатарі», наче переносишся на тисячу років назад в прекрасну
стародавню японську столицю Хейан (нині
Кіото), зустрічаєшся з тамошніми людьми. Ми можемо бачити, чим живуть ті люди,
які в них думки та почуття, дізнаємося про те, в що вірили, чому раділи, що їх
змушувало плакати. Виникає відчуття
присутності, співучасті, - мабуть, саме це є найціннішим у творі.
Роман показує основи національної культури
Японії. Це вершина японської прози всіх часів. Ще досі немає нічого подібного.
Будучи
при дворі, письменниця вела «Щоденник», який відноситься до жанру дзуйхіцу. Тут
зібрано спогади про те, що хвилювало її найбільше, записи організовано за хронологічним принципом.
«Щоденник» - результат її перебування
при дворі правительки Сесі, де вона вільно розпоряджалася собою та займалася
письменництвом.
Вважається, що імовірно 1013-1014 роках
складено її особисту Збірку віршів. Пізніше 1014 року відомостей про цю легендарну жінку Японії –
Мурасакі Сікібу – не знайдено,тому цей рік
прийнято вважати роком її смерті.
Дослідники гадають, що могила її
знаходиться із західного боку від могили поета Оно-но-Такамура, біля річки
Хорикава, північніше сучасного Кіото. У храмах Ендзендзі, Ісіяма Хонган-дзі,
Дайтокудзі стоять, присвячені Мурасакі Сікібу, ступи для приношень.
Чому ж її називають «перлиною драконів»?
Дракон – один з головних персонажів східної
культури таких країн як Китай, Японія та Корея. До такого персонажа зверталася
і Мурасакі Сікібу у своєму творі «Гендзі
моногатарі». Жителі цих країн відносяться до драконів як до добрих божеств,
вони є головними героями національних міфів та легенд.
Благополуччя, доброта, розум, життєва
енергія – все це у східній міфології пов’язане з драконами.
Зазвичай, дракона зображують з шаром чи перлиною в
зубах, що символізує сонце. Такою і була Мурасакі Сікібу – сонячна, благородна,
добра, енергійна, а саме головне, дуже розумна жінка, яка у культурі періоду
Хей’ан зіграла не
останню роль.
Творчі роботи учнів- учасників обласного літературного конкурсу "Легенди Херсонщини"
Казка про вітер,
ковилу та перекотиполе
Степи півдня України заворожують своєю
неосяжністю,безмежним простором та загадковою красою. Гарний степ в будь –
яку пору року. Весною приваблює нас своїм різнобарв’ям
кольорів; влітку захоплює безмежністю;
восени – шелестом сріблястої ковили та невпинним бігом перекотиполя, взимку – тишею та спокоєм. І тільки вітер
приносить хаос у цей казковий край,
незважаючи на пори року. В його могутніх подихах чуємо і сумні пісні бранців, і
стогін поранених та полонених, і задушевні пісні, і шепіт закоханих…
Давним – давно, коли безмежними степами кочували скіфи, а на
безкраїх просторах гуляв залихвацький та жорстокий хлопець Вітер, у скіфського
царя народилася донька. І назвали її Ковилою. Дівчина була дуже гарною та мала
волосся, яке сяяло на сонце, немов срібло.
Виросла Ковила. Кожного ранку
виходила вона в степ, розплітала
своє гарне волосся , а промені сонця
огортали її.
Одного разу побачив її парубок Петро. Хлопець був гарний, мав щире
серце. Тільки одна була в нього вада – був він бідний. Грошей вдосталь у
нього не було, а те що отримував за роботу – роздавав нужденним. Побачив – і
закохався. А Ковила давно примітила гарного парубка, який приходив найматися на
роботу до її батька.
Боявся підійти до дівчини Петро.
Вона – донька царя, а він – звичайна людина. Тому тільки степу міг довірити таємницю, яка не
давала спокій його серцю, а тугу за коханою виливав у піснях, які до ранку
слухали зорі та трави. Одного разу почула ці пісні Ковила. Зрозуміла, що Петро
теж кохає її і відкрила хлопцю своє серце.
Знала Ковила , що не дозволить батько вийти заміж за коханого, бо
знайшов їй іншого – жорстокого та пихатого молодика на ймення Вітер. Тому
вирішили закохані втікати в чужі землі та шукати там своє щастя.
Наступного дня, до сходу сонця пішли Ковила та Петро із стану скіфського
царя. Опівдні погукав цар свою доньку,
щоб познайомити її з хоробрим воякою Вітром. Шукали довго слуги Ковилу, та не
знайшли. Розгнівався цар, наказав зібрати загін та відправити на пошуки доньки.
Але Вітер сказав , що він сам знайде непокірну доньку і поверне її батькові.
Три дні скакав Вітер та ніде не видно було закоханих. А Ковила з Петром
зупинилися в хижці старої чаклунки. Розповіли вони старенькій про своє горе , а
вона пообіцяла їм допомогти. Коли на
обрії з’явився Вітер, чаклунка дала закоханим зілля. Випили вони його. Вітер під’їхав до старої та запитав:
– Не бачила ти двох втікачів?
– Ні, –
відповіла стара, – та і ти ніколи їх не побачиш .
Розлютився Вітер, вбив чаклунку. Впала вона у сріблясту траву,
на яку перетворилася Ковила, а поруч стояв зелений кущ Петро.
Не встигла чаклунка перетворити закоханих на людей. Так і залишились вони
рослинами: Ковила – ковилою сріблястою, а Петро – перекотиполем.
А сухий вітер не залишає їх у спокої і сьогодні…
Легенда про Урожай
Новоолександрівка – село із дивною історією,
власними традиціями звичаями. Тут живуть веселі, щирі, працьовиті люди. З ранньої весни до пізньої
осені невтомні мешканці села вирощують
добрий урожай овочів. Але так було не завжди…
У далеку давнину тут був широкий степ, дули сильні вітри,
нещадно палило сонце. Землі були багаті, але вирощували на них тільки необхідні
для життя овочі. Але всім хотілося розмаїття. Люди вирішили урізноманітнити
овочами свої городи та поля. Але якими? Де взяти насіння? Ввечері, після
важкого трудового дня, селяни як завжди зібралися біля криниці і знову
продовжувалася розмова про наболіле. Несподівано здійнявся сильний вітер, люди
намагалися заховатися, але марно. Лишилося одне: закрити очі, щоб не попав у них
пил пригорнутися один до одного і міцно триматися за руки. Ураз вітер припинився. Люди спочатку не зрозуміли, а потім почали відкривати очі і
дивно переглядатися між собою… Біля криниці стояв чоловік і вигляд у нього був
веселий, ситий, задоволений. Звідки він узявся? Ніхто не наважувався заговорити
і чоловік перший почав розмову.
–
Шановні! Я – господар таврійської землі, звати мене Урожай. Мені відоме
ваше бажання вирощувати різну городину і я хочу вам допомогти. Підійдіть до
мене і візьміть з моєї кишені те
насіння, яке кожному до вподоби.
З
цими словами він хлопнув у долоні три рази, розкрив поли своєї свитки, а там –
численні кишені, в яких лежало насіння. Кожен із присутніх селян запускав руку
у кишеню та наосліп обирав собі насіння, яке буде вирощувати.
Почалася весняна сівба, всі працювали завзято; влітку кожен дбайливо
вирощував в власну городину. Восени усі селяни зібралися на ярмарок, де кожен
мав змогу показати власний врожай, виростити який знадобилося багато зусиль.
Чого тут тільки не було! На ярмарок прибули гості з інших сіл, навіть з
районів. Гості дивувалися: «Який врожай, яке розмаїття овочів, інших культур. Тут і зернові, і бобові,
навіть ягоди є. Звідки це все?»
Розповіли їм новоолександрівці про загадкову весняну подію. А от
дивовижного чоловіка, який запропонував усім насіння кожен змальовував
по-різному. Ярмарок продовжувався,
настрій у всіх присутніх був дуже гарний, кожен не міг нарадуватися врожаю,
який уродив у всіх мешканців села на городах. Мало хто спочатку звернув увагу
на дівчинку, яка дуже любила малювати.
Вона сиділа осторонь і щось замріяно малювала. Та ось до неї підійшов один
хлопчик, потім другий, третій; стали підходити дівчата.
Дорослі люди зацікавилися: «Що привернуло увагу дітей?» Потихеньку і вони
наблизилися до юрби дітлахів. Тим часом дівчинка закінчила малюнок і показала
його присутнім. На аркуші був зображений чоловік, проте дуже дивний: його
зовнішність умістила в собі усе ярмаркове розмаїття. Дівчинка тихенько
промовила: «Ось він, наш таємничий весняний гість. Це добрий Урожай». Ніхто із
селян не заперечив, мабуть, він такий і є.
З тієї пори село Новоолександрівка славиться тим, що тут вирощують на
полях і зернові, і овочі, і ягоди. Розмаїття городини не зменшується, влітку і
восени люди радіють, збираючи урожай на власних городах і на полях біля
села.
Челишева Альвіна, переможець конкурсу
Легенда про село
Колись давно жила молода дівчинка на ім’я Олександра.
Вона дуже любила подорожувати. І одного разу Олександра приїхала до
гарного села. Там жили добрі, працьовиті люди. Дівчина допомогла їм добудувати
нову школу, відремонтувати дитячий садок і багато іншого вона зробила для
селян.
Коли вже підійшов час від’їзду Олександри,
вдячні мешканці зробили для неї подарунок. Вони назвали село її ім’ям. Проте поблизу вже були села подібною назвою. Тому воно почало іменуватися
Новоолександрівка.
Легенда про село
Новоолександрівка
Було це дуже давно,коли ще люди розуміли мову птахів та звірів і вміли розмовляти з вітром та Матінкою
Природою. Серед широкого степу знаходилася село,біля нього протікала річка.
Люди в цьому селі жили дуже добре. Але
одного разу прийшла несподівана біда, налетів злий вітер: висушив річку,
зруйнував будинки. Люди затужили і
вирішили йти до Матінки Природи просити допомоги. Небагато знайшлося сміливих і
вирішили, що піде юнак. Зібрала його
мати, наказала йому бути добрим, і вирушив він у дорогу, звали його Олександр.
Йшов він степами, лісами і одного
разу побачив, як змія хоче з’їсти мишку.
Згадав мамині слова і врятував мишку. Вона подякувала і побігла . Юнак пішов далі. Через деякий час він
побачив, як орел заплутався у мисливській сіті. Він його врятував, орел
подякував і полетів далі. І ось він побачив володіння Матінки Природи. Це був
великий, зелений ліс, в якому співали
різноманітні птахи і бігали тварини. Посеред лісу була галявина, на якому стояв великий палац Матінки Природи.
Коли сміливий юнак підходив,
вона вийшла йому назустріч, а з нею – врятована їм мишка, орел і багато
ще інших друзів. Він розказав їй про свою біду і Матінка Природа вирішила йому допомогти, тому
що в нього було добре серце. Вона йому сказала, щоб ішов додому, зібрав людей зі свого села і всі
разом вирушили на нове місце. Він так і
зробив.
Коли вони прийшли на нове місце,
широкий степ весь був у квітах, росла різноманітна трава, але не було
річки. І тут йому допомогла мишка, вона показала де треба вирити криницю. Люди
почали копати, але тут раптово вода стала бити ключем і утворилася річка. Орел
зі своїми друзями приніс у своїх
дзьобах рибу. Але не було ще
житла і люди засумували, і раптом у небі з’явилася біла, велика хмара і всі
зрозуміли – це летить сама Матінка
Природа. Вона збудувала їм будинки і
люди почали думати, як назвати
своє село. І сказала Матінка Природа: «
Село треба назвати на честь юнака». Але
сміливий юнак у відповідь вимовив: «На своєму шляху на мене чекало
безліч труднощів, але мені допомогло їх подолати напутнє славо моєї матінки. Я
хочу, щоб село назвали на честь моєї матінки Олександри». Матінка природа
погодилася із юнаком, але додала «Зважаючи на те, що село у вас нове, почалося
нове життя хай і село називається Нова Олександрівка».
Так
почало життя у широкому
таврійському степу нове село, яке трохи згодом стало називатися
Новоолександрівка.
Лекомцева Марина, лауреат конкурсу
Вітер на Херсонщині
Південь України –
це степи. Тут постійно дмуть вітри, особливо влітку. Зараз нам відомо, що вітер
– це рух повітря, але старі люди кажуть що вітер виник з іншої причини. А було
це так... В одному
мальовничому українському селі жила щаслива родина – мати, батько і син. Родина
жила в злагоді і любові. Хлопчик любив своїх батьків понад усе. Та одного дня напали
на те село татари. Це трапилось саме тоді коли хлопчик був на річці, тому саме
йому вдалось вижити. Коли вороги відступили від села, хлопчик почав шукати
своїх батьків. Він зазирав у кожну хатину, але від села майже нічого не
залишилось. І тоді Господь, побачивши розпач і горе хлопчика, перетворив його на вітер, щоб він міг без
перешкод зазирати в кожен куточок і шукати батьків. І, можливо, колись таки знайде…
Манжола Ольга, лауреат конкурсу
Легенда про річку Каланчак
Це було
дуже давно, коли мужні козаки воювали з Кримським ханством. У невеличкому
селищі, неподалік Дніпра, жила закохана пара – Степан і Каланчак. Кохання було міцним та палким. Кожного вечора
вони зустрічались на околиці села.
Навколо не було нікого – лише він і вона. Високі фортеці, наче охорона
пильнували їхнє побачення. Та наче нічого не віщувало біди. Закохані мріяли про
великий будинок, розміром з вежу, та трійко світлокудрих
діточок. Степан говорив, що коли він буде ходити у походи, блакитні очі коханої з висоти
будуть показувати йому шлях додому.
Та
завіяв вітер! Велика пожежа здійнялася кругом!
– Це татари підпалили усе навколо! – чувся крик
– Збирайтеся
хлопці! – почули козаки наказ
головного.
Степан встиг поцілувати кохану, сів на коня і сміливі
козаки рушили у похід. Боротьба була довга та жорстока, багато народу полягло. Припинилось битися серце
і у нашого сміливця – козака. Кожну вільну хвилину взбиралася Каланчак на вежу,
мерехтіли крізь сльози її блакитні очі. Серце тьохкало в надії : «Де він, мій
коханий, де?». Минали дні, минали ночі, а вісточки про
нього не було. Не покидаючи надії, стояла
дівчина на одному місці і чекала.
Невідомо звідки з’явився хлопчик:
«Наші перемогли! – радісно лунав його
голос, – вони повертаються!».
Каланчак зірвалася з місця і побігла назустріч хлопчику: « А Степан , Степане
мій?». На що малий лише опустив очі.
Серце прискорило свій стукіт, але думка про смерть не промайнула в голові. Лише одна: « Піду, знайду та не
покину». Сльози лились з очей, як з джерела,
річкою текли по обличчю.
– Каланчак! Доню! – чувся крик матері. Та дівчина йшла, не озираючись та гірко плакала.
З тих
пір ніхто її не бачив. Але згодом по дорозі, де йшла кохана козака, утворилася блакитно
– прозора річка, як волошкові очі
в сльозах. Пройшло багато років, а в степу і до цієї пори тече
річка і звуть її – Каланчак.
Литвинова Олена, лауреат конкурсу
Тюльпани біля
кургану
Село Новоолександрівка знаходиться на півдні Херсонської області. Тут
протікає річка Каланчак, за селом весело буяє Веселівський сад, закладений
Софією Богданівною Фальц – Фейн, а ще – багато курганів, серед яких значно виділяються два величезні по обидві
сторони села.
У далекі 50 – ті роки XX століття навкруги
села простирався широкий степ, а кургани височіли над ним… Саме до одного з них
виганяли на випас численні отари овець,
а випасали їх жінки, допомагали дітлахи. Важкою
та виснажливою була ця робота, не жіноча і не дитяча. Але не було
чоловіків: багато з них не повернулися з жахливої війни, а ті, хто повернувся,
виконували іншу роботу.
Часто траплялося погоничам ночувати у степу, і тут, біля багаття,
нещасні вдови згадували своїх чоловіків, матері – загиблих синів. Бувало сумна
пісня лунає над степом, а найчастіше – мовчання і сльози, гіркі сльози, що
котилися по засмаглих обличчях, капали на суху землю. І такою невимовною тугою
наповнювалася степова таврійська земля! Але чим допомогти безутішним жінкам?
Нескінченно летіли дні, ночі… Закінчилося літо, за ним – осінь, холодна
зима. Навесні забуяв степ різнотрав’ям. Знову погнали жінки овець у широкий
степ, знову тяжка, щоденна праця… Знайомою дорогою прийшло величезне стадо
овець до кургану, але його не впізнати:
він буяв жовтими та червоними тюльпанами. І засяяли посмішками зажурені обличчя
жінок, і у кожної з них промайнула думка: «Наші гіркі сльози потрапили на землю
і проросли квітами. Тюльпани, ніби наші рідні, що загинули на війні, посилають
нам радість, віру у світле завтра, надію на краще».
Чутка про квіти пролетіла селом. Багато людей, особливо підлітків
приходило до кургану, щоб подивитися на прекрасні степові тюльпани. Кожної
ранньої весни протягом багатьох років барвисті квіти дарували людям радість.
У 70 – х роках ХХ століття неподалік
села проклав свій шлях Північно-
Кримський канал, пізніше степ перетворився у безкрайні поля. З тієї пори
тюльпани біля кургану не ростуть… Проте кожної весни Новоолександрівка буяє у
квітах і у кожному без винятку дворі квітнуть тюльпани. Вони не такі, які росли
у степу. Але старожили, дивлячись на них, завжди згадують тюльпани біля
кургану.
Мочаліна Тамара, лауреат конкурсу
Комментариев нет:
Отправить комментарий